Зваблені ненавистю - Ерін Кас

Вероніка

Минуло чотири місяці

За вікном від ночі періщить дощ. Така погода, що і носа на вулицю не хочеться показувати,  а хтось тисне на дзвінок вже хвилин десять. Вперто лежу, не розплющуючи очей. Навіть ворушитися не хочу, у мене вихідний. Дверний дзвінок озивається знову і знову, це починає дратувати. Хочеться нагрубити тому, хто так нахабно втручається в чуже життя. В життя, яке закінчилося чотири місяці тому. Життя, яке перетворилося на жах.

Встаю. Роздратування стало вірним супутником, я більше не вмію контролювати себе. Закипаю за одну коротку мить, а тоді сама страждаю від гидкого відчуття всередині.

— Батьків немає вдома, — випалюю, побачивши на порозі Гліба.

— Я в курсі, але мені потрібен підпис, — без запрошення проходить до будинку. — У мене немає права підписувати такі документи, а в тебе є, — простягає мені теку.

— Гаразд, — забираю її й прямую до батькового кабінету.

Гліб йде за мною. Стає на порозі, ковзнувши по мені поглядом, а я досі у халаті й непричесана. Нехай дивиться, це лише оболонка. Думками я досі в Києві, у тому злощасному дні, коли моє серце знищили. Досі чую слова Гліба і відчуваю той нестерпний біль. Чотири довгих місяці мене з’їдають відчуття провини, розпач, образа та ненависть. Вони настільки сильні, що іноді навіть дихати важко, і тоді я плачу, довго і багато.

— Як батьки долетіли? Погода там нормальна?

— Не питала. Я не знала, що закривається ще кілька магазинів, — відкладаю ручку, — тато не казав.

— Ти не довіряєш мені, хоча й не маєш жодних причин. Гніваєшся, що я знайшов тебе? Зіпсував нове щасливе життя?

— Чому закриваються магазини? Все так погано? — не реагую на його питання.

— Погано, Олександр Петрович в курсі, ми це обговорювали. Він казав, ти з’явишся в офісі.

— Так, цими днями, — відводжу очі, бо досі ще не змусила себе це зробити. Мене верне від однієї думки, що я все життя буду займатися не своєю справою.

— Ніко, я тобі не ворог. Навпаки, — підходить до столу. — Змусив себе забути про твою втечу і готовий допомагати. Говорив з дядьком, він обіцяв подумати про новий кредит для вашої справи, але… — чекає, поки підійму на нього очі, — мені хотілося б знати, що роблю це не дарма.

— Думаю, тобі краще поговорити з татом.

— Ні, з тобою. Ми не розмовляли про нас після твого повернення. Стосовно фотографій, які тобі підсунули…

— Не варто, — перебиваю, рознервувавшись. Все це нагадує про мою помилку. Крок, який вже неможливо змінити. Рану, яка навряд чи колись загоїться.

— До наших стосунків у мене були жінки. Про фото я не знав, але, видно, їй просто стало сумно, а може образилася на мене, що я вибрав тебе. Ніко, це було по-дитячому. Ти могла поговорити зі мною, пояснити. Ми ж збиралися одружитися. А якби ти отримала ці фото вже бувши заміжньою? Теж тікала б?

— Все було не так. Я мала сумніви стосовно нас, тому вирішила поїхати.

— Це безвідповідально. Підставити усіх. Заради чого? Нечистого на руку забудовника?

— Не хочу про це говорити.

— Розумію, але все одно не можу припинити гніватися.

— Маєш право, — байдуже знизую плечима. За власним болем я не маю сил на провину перед Глібом. Швидко підписую документи й віддаю йому. — Якщо це все, я хотіла б піти прилягти, бо голова болить, — знаю, що неввічливо, але все одно йду до дверей.

— Ти питала чи все так погано, — дивує різким тоном. Страшенно хочу проігнорувати, але зупиняюся. Вже здогадалася, що він не тільки заради підпису прийшов. — Погано. Гірше, ніж ти можеш уявити. Невпевнений, що наступного року залишиться хоча б один магазин з мережі.

— А кредит? — розвертаюся до нього. — Ти ж казав…

— Так, — перебиває. Обличчя серйозне, погляд надто уважний. — В очах знайомих та рідні ми досі пара. Ти відпочила, перезавантажилася і маєш дати відповідь. Мені. Я її чекаю. Не розчаровуй мене, Ніко. Я надто багато сил вклав, щоб твоя родина жила в комфорті.

— Якщо я відмовлю… — не договорюю, чекаючи його реакції.

— Я зубами вигризу кредит для твоєї сім’ї, зроблю все, щоб допомогти, якщо погодишся стати моєю дружиною. Ми заручимося перед усіма. Зробимо все з чистого аркуша. Гучно, як і належить людям такого статусу. Не так як ти хотіла — лише в колі рідних. Усі знатимуть, що ми пара, і невдовзі одружимося. Я дам тобі час, але це обов’язково станеться. Подумай, Ніко. Гарно подумай, — проходить повз мене й за кілька хвилин покидає будинок.

Довго стою біля вікна, дивлячись на негоду, а тоді збираюся туди, де мені добре. Там стає спокійно й тепло на душі. Там про мене дбають. Їду на маминому авто. А тоді довго дзвоню у двері квартири. Втім, як завжди.

— О, ляля приїхала, — бурчить Аліска, відчинивши двері.

— Привіт, — заходжу й знімаю взуття. — Як справи?

— Спала. Продавати морозиво виявилося не так весело, як здавалося. Особливо дітям без батьків, вони майстерно виносять мозок. Тому у вільний час я завжди сплю. Ніколи не захочу дітей. Запам’ятай це і нагадай, коли мені буде років сорок, — тицяє в мене пальцем

— Угу, — киваю, прямуючи за нею в кімнату.

— Сподіваюся, у тебе справи краще йдуть? — сідає на диван, уважно за мною спостерігаючи.

— Все просто супер, — ледве тримаюся, щоб не розплакатися.

— Прекрасно, — говорить голосно. — А я то думаю, чому ти така радісна. Щастя переповнює і хочеться співати?

— Дуже, — відчуваю, як по щоці втікає сльозинка.

— Чергова халепа?

— Просто ще одна до вже наявних, — сідаю поряд, а потім нахабно кладу голову на її коліна.

— Розкажеш? — починає гладити моє волосся.

— Нічого особливого, — кусаю вуста.

— А якщо серйозно?

— Прибий мене, будь ласка, — прошу тихо, пустивши сльозу.

— Тобі ще веселіше, — гучно зітхає. — Кажи, що сталося?

— Хочу зникнути.

— Це я вже чула. Здається, тисячу разів. Щось нове є?