Зваблені ненавистю - Ерін Кас

— Що? — шепочу розгублено.

— Це короткий переказ того, що написано тут, — відсуває пальцями документ на середину столу. — Ти його підпишеш і вже завтра ми будемо вдома.

— Нізащо, — заперечно хитаю головою.

— Інакше станеш співучасницею злочину.

— Що ти верзеш? — починаю гніватися. — Якого злочину? З чого ти взяв, що були якісь махінації?

— Не я, його здали без мене. Я просто шукав тебе. Ніко, ти вляпалася у халепу. Сьогодні я їду додому. З тобою чи без — байдуже, але це твій батько в реанімації, тому думай.

— В реанімації? — обличчя заливають сльози. Я готова знепритомніти, лиш би не відчувати того, що відбувається зараз всередині.

— Думаю, ваги в твоїй голові працюють правильно. Нечесний на руку, одружений бізнесмен чи рідний батько?

— Він… Щ-що? Одружений? — застигаю з відкритим ротом.

— Хм, дивуюся з твоєї наївності, — ще один аркуш опиняється на середині столу.

Безвідривно дивлюся на нього, боячись підійти. Аж коліна трясуться. Помалу наближаюся, намагаючись витерти сльози, які й не думають спинятися. Ксерокопія. Звичайний чорно-білий неякісний малюнок, від якого серце розриває на дрібні частини. До такого болю, що неможливо вдихнути повітря. З губ зривається схлип. Гліб відвертається, скривившись.

Лютаєвський Арсен Романович одружений з Харченко Тетяною Анатоліївною.

Про це говорить ксерокопія. Далі не читаю, бо від сліз літери розпливаються. Одружений. Тетяна. Це вона вчора дзвонила? Він… ледве тримаюся, щоб не сісти прямо на підлогу й не заридати у весь голос. Не хочу вірити. Так не може бути. Він був чесним. Я вмру, якщо це правда.

— Мені потрібно подзвонити. Вийди, — вичавлюю крізь сльози.  

— В тебе десять хвилин, потім ми їдемо.

— Вийди, — підвищую тон.

Коли за Глібом зачиняються двері, я дістаю з сумки телефон й набираю номер Елі. Довго слухаю гудки, ніби вона вже й не відповість. Ніби її не існувало ніколи, і все те щастя, яке я відчувала сьогодні зранку, просто наснилося.

— Єво, я зараз не можу говорити, — відповідає тихо. — Ти бачила Арсена? З ним усе гаразд?

— Елю, — ковтаю клубок, — він одружений?

— Що?

— Арс-сен одружений? — дивуюся, як страшно звучить мій голос.

— Ой… — замовкає на кілька секунд, а я схлипую. — Ти не знала?

— Одружений?

— Єво…

— Так чи ні? — виходить голосно.  

— Так.

Нічого не відповідаю і більше не питаю. Відхиляю виклик й просто плачу. Хочу зникнути прямо тут. Не можу винести цей біль. Всі знали, що він зі мною грається. Всі. Навіть Еля. Всі зрадники. Безвідривно дивлюся на аркуш, скроплюючи його рясними сльозами. Коли заходить Гліб, не повертаю до нього голови. Він проходить й стає навпроти.

— Отже, поговорила. Впевнилася, що я тобі не ворог?

— Документ не підпишу, — промовляю не своїм голосом. — Я можу піти чи мене посадять? — підіймаю на нього погляд.

— Тебе ніхто не тримає, — відповідає байдуже.

Встаю. Підлога хитається, але я вперто роблю кроки до виходу.

— З тобою не поїду, — зупиняюся, відчинивши двері, — але завтра з’явлюся вдома.

Опинившись на вулиці, одразу набираю номер Аліси. На сльози не зважаю, просто несила їх зупинити. Всередині нещадно болить, перед очима мухи літають.

— Так, — відповідає Аліса. — Ау-у-у? Ей, лялю, — нагадує мені, що треба говорити.

— Алісо, — вичавлюю з себе, — ти де?

— Що сталося? — одразу розуміє мій стан.

— Збирай речі, ми їдемо додому.