Зваблені ненавистю - Ерін Кас

— Я не можу без нього, — схлипую. — Дихати важко. Відчуття таке, ніби груди розриває.

— І це я також чула. Мало часу минуло, сонце. Пізніше стане легше. Має стати.

— Я не витримаю. Жодної зайвої хвилини більше не витримаю. Як він пробрався мені під шкіру? Коли? Кожна згадка приносить невимовний біль. А не згадувати не виходить. Він всюди, — не соромлюся, плачу на повну. Хочу виплеснути біль, бо він з’їдає мене. — Ненавиджу його.

— Бачу. Так ненавидиш, що вже прозорою стала. Щось їси взагалі чи харчуєшся сонячним промінням? Сьогодні дощ, якщо ти не помітила. А в мене макарони й відбивні. Поїси?

— У мене немає вибору, Алісо, — підіймаю до неї обличчя.

— Оце ти кажеш правильно. Ходімо на кухню.

— Я можу опиратися, але все одно доведеться здатися.

— Е-м-м, поясни, — губиться.

— Мені доведеться вийти за Гліба.

— Не смій, Ніко, — говорить суворо. — Борись. Ти не татова донька, яка готова виконати будь-який наказ. Ти особистість. Сильна. Зі своїми бажаннями та планами на життя.

— Моє життя зруйнувалося в ту мить, коли я…

— Знаю, побачила Арсена. На кухні. Чула і запам’ятала. Та я не вірю, що дівчина, яка тікала зі мною до Києва, настільки слабка, щоб прогнутися під вимогами підлого шантажиста. Борись, Ніко, — струшує мене за плечі. — Хитри. Викручуйся, але не дозволяй торкатися себе його підлими лапами.

— Я не маю на це сил.

— Ти Вероніка. Та, що приносить перемогу. Не смій у собі сумніватися. Інакше я перестану тебе поважати. На все потрібен час. Ти обов’язково щось придумаєш.