Зваблені ненавистю - Ерін Кас

Вероніка

Пів ночі Аліса намагалася вигнати з мене відчуття провини. Переконувала, активно наводила аргументи і дуже різко висловлювалася про маніпуляторів. А я… Соромно зізнатися, що я думала про Арсена і мріяла в цей момент бути в його обіймах. В них затишно й спокійно. Вони лікують.

На годиннику п’ята ранку, Аліса спить, а я не можу зімкнути очей. Вони печуть від сліз. Думки не дають забути, що я маю прийняти рішення. Коли чую тиху мелодію свого  смартфона, встаю й виходжу в коридор.

— Так, — видихаю розчулено. Арсен ніби відчув, що я про нього думаю.

— Єво, куди ти зникла? — претензія в голосі збиває з пантелику.

— Тобто? — проходжу на кухню, щоб не розбудити Алісу.

— Я вчора двічі тобі дзвонив.

— У мене мелодія тиха, а перевірити дзвінки забула. Рано заснула.

— Я думав, ти втекла від мене.

— Ні, не змогла б. Побачимося сьогодні? — питаю з надією. Нестерпно хочу до нього притулитися. Вдихнути аромат і забути про все в його руках.

— На жаль, сьогодні не можу.

— Багато роботи? — перед очима Аліскин букет. А що як це справді Арсен?

— Так, і купа зустрічей. Але завтра ввечері я весь твій.

— Лише ввечері? — зітхаю засмучено, а він сміється.

— Зробімо ось як: я гарно попрацюю, вирішу всі справи і заберу тебе в п’ятницю. Проведемо разом всі вихідні. Не буде роботи, тільки ми.

— А вихідні пришвидшити ти не можеш? — на очі навертаються сльози. Я дуже потребую його присутності поряд.

— На жаль. І вже маю бігти.

— До зустрічі, — відхиливши виклик, зітхаю.

Маю подзвонити мамі, але не відчуваю в собі сил це зробити. Знаю, що вона сваритиметься і звинувачуватиме мене. А найгірше те, що я сама себе гризу, але й повертатися не хочу. Не можу. Тут Арсен.

Заснути навряд чи вийде, тому готую сніданок, якщо бутерброди й каву можна так назвати. Аліса, прокинувшись, дивується. З підозрою дивитися на мене, поки снідаємо.

— Пообіцяй, що ти не поїдеш, поки мене не буде.

— Не поїду.

— Я тут подумала… Може, скажеш своєму бандиту?

— Що мене знайшов колишній наречений і я маю повернутися?

— Так, всю правду. Ви ж пара, нехай захищає свою дівчину від нападок Гліба.

— На мене поки ніхто не нападає. Гадаю, Гліб ображений і більше не шукатиме зі мною зустрічей.

— Гадай. Я на роботу. Не надумай поїхати без мене. Раптом що, дзвони, я з тобою.

— Ми не поїдемо, — кажу впевнено, хоча доля сумнівів є.

— От і чудово. Тоді па-па, — за кілька секунд вхідні двері хряпають.

Щоб відігнати від себе непрохані думки, беруся за прибирання. Вперше у житті чищу плитку на кухні, мию ванну та унітаз. Навіть це не допомагає. Хвилювання за тата натягнуло нерви до максимуму. Довго наважуюся, дивлячись на екран смартфона, а тоді вбиваю з пам’яті номер мами й тисну на дзвінок. Серце розганяється з дикою швидкістю. Глибокі вдихи не допомагають. Навіть руки тремтять.

— Алло, — голос мами перевертає все всередині.

— Мамо… — кусаю вуста, щоб не розрюмсатися. Сварю себе за слабкість.

— Вероніка? — протягує мама. — Ніко, це ти?

— Я, — програю бажанню плакати. — Як тато?

— Ти де? — питає грубо. — Доню, що ж ти наробила? Втекла вночі через вікно. Нічого не сказала батькам, залишила лише коротку записку. Осоромила нареченого. Він ледь не згорів від нервів. Ніко, що ти витворяєш? — сипле в мене претензіями.

— Просто хочу жити своїм життям й приймати власні рішення. Хочу бути вільною.

— Тобто вдома ти була заручницею?

— Заручницею ваших принципів і планів на життя. Я ж не лялька, мамо. Ти чула про мої сумніви, але ніяк не реагувала. То що мені було робити? Слухняно йти під вінець з некоханим?

— Я не маю слів. Такого сорому, як перед Устименками, ніколи в житті не відчувала. Нам довелося брехати всім, що ти захворіла, а тоді полетіла відпочити, щоб набратися сил. За що ти так з нами? Батько розчарований. Ми розчаровані єдиною донькою.

— Це не новина. Тобі я завжди не така. Що з татом?

— А тобі цікаво?

— Якщо питаю, значить цікаво.

— Серце в тата. Все заразом навалилося й підкосило. Пізно ввечері стало погано, а я сама вдома. Думала, не вибереться. Рекомендацій та пігулок стільки, що в офісі з’явиться не скоро, і це в такий важкий період.

— Чому ви не казали, що з бізнесом проблеми?

— Я сама знала лише частину. Все погано, Ніко. Дуже погано. Якби не Гліб, ми вже по світу пішли б.

— Тобто? — перепитую здивовано.

— Зараз він все тягне на собі. І тебе, схоже, знайшов.

— Тато дав Глібу дозвіл керувати його дітищем?

— Йому несила зараз займатися справами, а Гліб викликався допомогти. Ніко, я вимагаю, щоб ти повернулася. У сім’ї проблеми, ти маєш бути поряд. Люди й так говорять. Я не переживу ще більше сорому. Ти не можеш так з нами вчинити.

— Мамо…

— Я чекаю твого зваженого рішення. Думай, — вона вимикається, а я ще довго стою, не рухаючись, серед кімнати.

До самого вечора блукаю квартирою, ніби хтось візьме й підкине відповідь, що робити далі. Просити допомоги в Арсена не буду. Говорити з Глібом не хочеться, повертатися додому тим паче.

Коли повертається Аліска, мене майже накрила істерика. Затамувавши подих, чекаю на її появу у кімнаті. Не дає спокою її кривдник і зайнятість Арсена сьогодні ввечері.

— Привіт, — заходить, на ходу розстібаючи блузку. — Щасливе в тебе обличчя. Картала себе цілий день?

— Ти рано, — швидко витираю очі. — Як вечеря?

— Не було, не приїхав. Кажу ж, що боїться повтору, — бурчить, переодягаючись. Подумки видихаю, бо вже почала думати, що Арсен нечесний. — Зрадник не приходив?

— Ні. Думаю, нам треба переїхати.

— Згодна, бо ще тинятиметься тут зі своїми претензіями. Тільки завтра подивимося варіанти, втомилася страшенно. Перекушу й спати, — прямує на кухню.

Беруся розкладати своє крісло, але дзвонить телефон. На вустах з’являється усмішка, а в серці тепло від надії.