Зваблені ненавистю - Ерін Кас

Вероніка

— Щ-що ти тут робиш? — вуста тремтять. Не вірю, що це відбувається насправді.

— А ти? — Гліб нахиляється ближче. В очах гнів. Він міцно стискає щелепу, аж жовна грають. — Насолоджуєшся життям? Тепер тебе все влаштовує?

— Відійди, — виставляю перед собою долоню. — Навіщо ти мене шукав?

— Точно не на коліна впасти, — пихкає зневажливо. — Думала, залишивши документи вдома, тебе складно буде знайти?

— Я тебе не запрошувала і часу на розмову не маю, — видаю сміливо. — Відійди.

— Тобі доведеться зі мною поговорити, — все-таки відсторонюється. — Вероніко, ти хоча б уявляєш, що наробила?

— А ти? — намагаюся не нервувати, але вдається кепсько.

— Відчиняй, — в голосі наказ.

Якщо він знайшов мене й приїхав, відмова точно не зупинить. Відчиняю двері й пропускаю його першим. Переступивши поріг, одразу ловлю його здивований погляд. У нього аж рот відкрився.

— Шикарно живеш, Ніко, — зневагу приховати не намагається. Не роззуваючись, проходить на кухню, але не сідає, гидує.

— Навіщо ти приїхав? — стаю на порозі.

— Краще спитай, як вдома справи, — люто зиркає на мене. — Твій батько в лікарні.

— Що сталося? — видихаю перелякано. Тіло вмить сковує крижаним страхом.

— Серце. Якби ти не була такою пофігісткою, могла б подзвонити батькам.

— Вони мали мене зрозуміти, — стримую сльози, що вже готові пролитися від новини.

— Як тебе зрозуміти? — в один крок долає відстань й хапає мене за плечі. — Як? — боляче струшує. — Кинула всіх, бо тобі щось здалося! Старі фото викликали аж таку непереборну істерику? А поговорити? Ти ж не маленька дівчинка, яка не знає, що таке відповідальність.

— Боляче, — штовхаю його.

— А як було мені, подумала? — більше не чіпає, але стоїть близько. — А батькам? Купа грошей вилетіла в прірву, а я мусив пояснити запрошеним, чому ми перенесли весілля.

— Скасували, — перебиваю його. — Я все пояснила у листі. Ми не зможемо бути парою, я не кохаю тебе.

— Я не тягнув тебе за язика. Ти прийняла обручку і погодилася, — тицяє в мене пальцем. — І слова не сказала особисто мені, що маєш сумніви.

— Я справді намагалася, але не зможу.

— Тому треба було тікати? Це вихід? Жити в цьому гадючнику, поки батько намагається витягнути бізнес?

— До чого тут бізнес? — дратуюся від його тону.

— Ти гадаєш він виживе, якщо все розвалиться? Ніко, ти розбещена дитина, яка взагалі не думає про наслідки. Не знала, що у батька проблеми? Думала він заради розваги брав борг у моєї родини?

— Який борг? — питаю шоковано. Мені аж дурно стало від його слів. Склав усе до купи. Стосунки до грошей, бажання бути вільною до небажаного обов’язку. Зараз голова вибухне.

— Великий, який повернути не може.

— Як це? — думки крутяться повільно. — Я досі не етапі новини про батькове здоров’я, а він про гроші торочить.

— Просто. Не вистояла корпорація Сакевич під натиском конкуренції.

— Батько банкрут? — питаю загальмовано. — Через це в нього стався серцевий напад? — очі наповнюються сльозами.

— Майже, висить на волосині. А ти, замість того, щоб щось робити, просто втекла.

— Я… Я не знала, — хапаюся за голову. Відвернувшись, схлипую. Жодного разу не чула про проблеми в бізнесі. Не цікавилася. Навіть в офісі бувала лише кілька разів на рік, бо не збиралася цим займатися.

— Хочеш побачити батька живим — повертайся додому негайно, — кидає з гнівом і просто йде.

Коли двері зачиняються, спускаюся по стіні на підлогу й дозволяю собі плакати. Гучно. Гарячі сльози вмивають обличчя, але гіркота не минає. Я схибила. Мріяла, сподівалася, злетіла… і не готова падати. Груди розриває від розпачу. Проблеми в бізнесі. Я не чула жодного слова про це. Що батька довело до лікарні: бізнес чи я? Не хочу повертатися. Не можу. Тато… У мене зараз серце розірветься. Що робити?

Підвівшись, без сил, йду до кімнати й лягаю на диван. Не думати. Хочу не думати, бо точно поїде дах. Все по колу. Я винна, я погана, невдячна…

Дозволяю собі плакати, поки організм не виснажується й не приходить тривожний сон.

— О, ти вдома? — занадто гучно лунає голос Аліси. Мружуся від світла, сідаючи.

— Що сталося? — лякається. — Що він зробив? — присідає біля мене, зазираючи в обличчя.

— Гліб мене знайшов, — відповідаю тихо. Голова болить так, що аж нудить.

— Як? — питає шоковано.

— Не знаю, він не сказав. Батько в лікарні.

— Через тебе? — сідає прямо на підлогу, біля моїх ніг.

— Він казав, що з бізнесом проблеми… Все докупи навалилося, — знизую плечима, намагаючись не плакати. — Що мені робити? — дивлюся на неї.

— Не здаватися, — відповідає впевнено. — Вони дорослі люди, набагато старші за тебе і точно розберуться не тільки з бізнесом. Ти казала, що проблеми зі здоров’ям у батька були давно. Тоді в чому твоя вина? Перехвилювався? Але ж ти все пояснила. Вже не дитина, маєш право вирішувати, що і як робити, куди їхати і де жити.

— Я не знаю, — хапаюся за голову, — Гліб звинувачував, і я себе звинувачую. Може, подзвонити?

— Можна, але не на емоціях. Зараз ти можеш хіба що розплакатися в слухавку, а маєш говорити впевнено, щоб вони не мали шансу маніпулювати. Що хотів зрадник? Не кажи, — виставляє перед собою долоню, — щоб ти негайно повернулася?

— Якщо хочу побачити тата живим… — схлипую, не витримавши.

— Легше всього повісити усіх собак на молоду дівчину. Маніпулятор. Що ще казав? Ти не так усе зрозуміла?

— Від шоку я погано ловила сенс його слів. Щось про старі фото.

— Звісно, білий і пухнастий. Підставили, осоромили, розбили серце, — підскакує на ноги. — Ненавиджу маніпуляторів! Не ведися, Ніко, бо все життя потім шкодуватимеш. Проживеш його так, як хочеться комусь, а не тобі.

— І пробачити собі не зможу, якщо тата не стане через мене.

— Це факт, — тяжко зітхає, сівши поряд.