Витязь у ведмежій шкурі - 3 - Кулик Степан

— А який тепер рік у дворі?

— Літо одна тисяча чотириста дев'ятого року від Різдва Христового. День не пригадаю. Давно в дорозі… Десь посередині. Ближче до жнив.

— Неважливо. А коли твій батько до Константинополя їздив?

— Якраз тридцять три роки минуло.

— Угу, — чудеса чудесами, а математика не бреше. — Якщо нині одна тисяча чотириста дев'ятий рік, то вояж по святих місцях був у тисячу триста сімдесят шостому. Сім помножити на сімдесят сім це буде... Дев'ять пишемо чотири на думку пішло. П'ятсот тридцять дев'ять. Додати ще сімдесят сім... Виходить шістсот шістнадцять. А я народився в тисячі дев'ятсот дев'яносто третьому. Мінус одна тисяча триста сімдесят шість. Рівно... Трясця! Як у аптеці. Похибка менша за десяту частку відсотка.

Княжич промовчав. Мабуть, не всі слова зрозумів, та й бурмотів я невиразно. Але цілком вистачило виразу обличчя. До того, що мене зафутболили до дідька на паску я вже звик, але що попадання це виявляється ще й передбачене заздалегідь, трохи занадто. А то й зовсім перебір.

— Викупатися б нам? — ніби й не було важливої розмови, потягнувся з хрускотом княжич, показуючи підборіддям трохи правіше від дороги. Мабуть, там було якесь водоймище, хоч я нічого й не побачив. — Поки ще сонце високо і русалки над чесним людом не збиткуються. Не знаю, як ти, а я зіпрів неабияк…

Лев Ольгердович ще раз глянув на небо.

— Якраз встигнемо. І помитися, і підсохнути.

— Чому ні? — я знизав плечима, при цьому несподівано відчувши неймовірне бажання негайно скинути всю багатошарову броню. — Омивання, богоугодна справа. І не лише на Водохрещу…