Витязь у ведмежій шкурі - 3 - Кулик Степан
Обідній зал не блищав розкішшю. Зате був охайний і чистий. Стіни вибілені вапном, підлоги виметені. Навіть звичного павутиння по кутах не видно. Ні пилу, ні кіптяви... Замість смолоскипів або скіп — свічки. Столи накриті скатертинами. Що мене особливо здивувало, бо навіть у лицарському замку подібними речами собі голови не морочилися. А може, лише давалася взнаки нестача жіночих рук, що усюди створюють домашній затишок? Там, де вони почуваються господинями, а не прислугою.
— Доброго вечора, панове… — миловидна служниця, зобразила кніксен. — Дякую, що зупинились у нас. Сідайте де подобається... Накажете подати щось перекусити чи почекаєте трохи? Матінка вже готує для вас м'ясо.
Могла й не казати. Смажене на сковороді м'ясо шкварчало так голосно, що не почути його міг тільки глухий. Але навіть глухий не зміг би не відчути, апетитних ароматів, що долинали із кухні.
Я мимоволі проковтнув слину і вперше за останні години відповів раніше за княжича.
— Неси, красуне, все, що вартує бути з'їденим. Не скажу за всіх, але особисто я так зголоднів, що готовий відкусити шматочок навіть від такого смаколика, як ти.
Угу. Дотепник самоучка... Мабуть, удар по голові все ж не минув безслідно. Так бездарно я не жартував з першого курсу.
Тим не менше, дівчина весело хихикнула, крутнулася, змусивши злетіти поділ спідниці, відкриваючи ноги мало що не пругких сідниць, і метнулася до шинквасу.
— Гм… — Лев Ольгердович ляснув мене по плечу. — Я теж не відмовився б від такого шматочка здоби... А то, не повіриш, другий тиждень за тобою по пущі ганяюся. Ще трохи і в схимники можна подаватись.
Цей жарт пролунав не так весело. Втім, якщо княжич справді не затаїв у душі образи...
— Знаєш, Степане Олеговичу, — продовжив той, ніби вловив мої думки. — Скажи мені хтось день-два тому, що я трапезуватиму за одним столом із убивцею Вітойта, я б і сам не повірив.
Аксель і княжий дружинник здивовано переглянулися. Але жоден рот не розкрив. Не їх розуму справа. Буде треба, світлості самі все пояснять. Не таяться в розмові — і то добре. Отже, довіряють.
— Життя дивовижна штука… — погодився я, сідаючи за стіл. — Невідомі шляхи Господні, але не нам грішним, Леве Ольгердовичу, судити що вірно, а що хибно. І тим більше — знати, що нам судилося завтра. Так що не мороч собі голову минулим і прийдешнім, а насолоджуйся тим малим, що ми маємо тут і зараз...
Виголосивши таку пишну промову, я вказав на тацю, з якою до нас підійшла служниця. Дівчина з натугою примостила її на стіл і стала швидко розвантажувати. Як на мене, трохи занадто випинаючи задок і низько нахиляючись. Даючи нам змогу з усіх боків достойно оцінити принади молодого тіла.
— Господи, прийми нашу подяку за хліб насущний, що даєш ти сьогодні і прости нас грішних, що ми не заслужили його смиренністю та молитвами… Амінь! — княжич розмашисто перехрестився і вказав служниці на порожні кубки. Дівчина знову зобразила кніксен і спритно заходився наповнювати їх з пузатого глечика.
— А де той хлопчина, що привів нас сюди? — поцікавився я.
— Янек?.. — перепитала та. — Біля воріт… Постояльців виглядає.
— Баська! Де тебе носить, вертихвістка чортова?! — голос був явно жіночий, але за потужністю не поступався військовому хору у повному складі. Приблизно в таких інтонаціях слід сповіщати про прибуття капітана на місток, посилати саринь на кичку, або віддавати інші, не менш важливі розпорядження в бою.
— М'ясо готове! Зараз же подавай! Панове зачекалися, мабуть...
— Я зараз…
Дівчина крутнулася і прожогом помчала на кухню.
— Пригощайтеся, чим Бог послав… — Лев Ольгердович спорожнив кубок, досить прицмокнув і ще відпив. — Гм… Якщо м'ясо буде не гірше за квас, то господиня цього гідного закладу знає свою справу добре.
— Навіть не сумнівайтесь, ваша світлосте! — давній стражник перейняв з рук служниці тацю з гіркою, нарізаного великими шматками м'яса. — Пані Марися найкраща куховарка у всьому Янополі.
— Чому ж вона тоді в корчмі служить? — здивувався Аксель. — Вибачте, ваша милість. Але це дивно... Хіба в місті зовсім немає багатих і гідних будинків, чиї господарі розуміються на хорошому застіллі?
Я промовчав, а княжич схвальним кивком заохотив пильність мого зброєносця.
— Як не бути, звісно, є… — стражник із вправністю не меншою, ніж у служниці, поставив тацю посередині столу. — Смачного… Секрет у тому, панове, що «П'яний джміль» належить її чоловікові. А місце господині будь-яку жінку приваблює більше, ніж роль прислужниці.
— Це так, — кивнув Лев Ольгердович. Одночасно і погоджуючись і вказуючи місце за столом. — Сідай… Якщо голодний — їж. А можеш потерпіти — дай відповідь на кілька запитань і вже потім частуйся.
— Чоловіча справа пиття, а не їжа. А головне, розмові не завада… — посміхнувся стражник. — З вашого дозволу, — він потягся до глечика. Взяв у руку і підніс до носа. Втягнув ніздрями повітря і скривився… — Квас?
— Саме те, щоб угамувати спрагу, — штовхнув його вбік ліктем дружинник. — Чи ти, Рудольфе, з тих, хто віддає перевагу воді?
Стражник знизав плечима і з найсерйознішим виразом обличчя відповів:
