Витязь у ведмежій шкурі - 3 - Кулик Степан
— Не образишся, якщо я твоїй людині допит вчиню? — і не чекаючи відповіді, подав знак зброєносцям наблизитися. А коли ті нагнали нас, спитав у Акселя. — Відповідай, чи правда, що твій пан ще вчора був у два сажні ростом?
— Я вільна людина, милостивий пане! — гордо скинув підборіддя ландскнехт. — І наді мною немає ніяких панів, крім Бога та командира.
— Акселю, князь не хотів тебе образити, — втрутився я, бо нерви й так на межі, і для повного щастя тільки дрібної сварки зараз не вистачало. — На Русі інші звичаї. А питає він про мене. Відповідай як є. Правду.
— Так, а що тут приховаєш? — рябий хитрун знизав плечима. — Мабуть, не я один вас, ваша світлосте, бачив. Назад повернутися — кілька сотень тевтонців ще не забули, хто до них у гості заходив. А якщо до іновірців довіри немає, то нехай князь у монастир скаче. Мабуть, братія з правдою не розминеться.
— Акселю! Не дратуй мене…
— Ваша світлосте, і в думках!.. — стукнув себе кулаком у груди зброєносець, при цьому уважно дивлячись на мене: чи не подам якийсь умовний знак. — Але я в сажнях не розуміюся. А якщо на око, то рази в півтора ви більшими були. Така відповідь годиться?
— Цілком, — кивнув княжич, пошукав за поясом і витяг звідти срібну монету. — Рубль за вірність не принизить вільну людину?
— Винагорода нікого не може принизити, ваша світлість, — посміхнувся той, приймаючи гроші. — Це ж не милостиня…
— Розумний, шельма… — Лев Ольгердович потягнув за вуздечку, розвертаючи коня. — Поїхали, Степане Олеговичу. Продовжимо розмову... Янопіль уже скоро покажеться. А ми з тобою ще багато чого не обговорили.
І як накажете розуміти? Мене що разом із Акселем записали в барони Мюнхгаузени? І не повірили жодному слову? Прикро навіть. Я тут соловейком щебечу, душу до спіднього вивертаю, а мене в казкарі?
— Не гарячкуй, Степане… — княжич примостився стремено в стремено і примирливо торкнувся до мого ліктя. — Думаєш, не повірив? Даремно... Тому й розпитував зброєносця, щоб остаточно переконатися.
«Серйозно? Несподіваний поворот. Ні, я власне для цього й розповідав, щоб розуміння знайти. Але так відразу. Без будь-яких додаткових запитань? Так не буває. Принаймні не в цьому столітті. У чому підступ?»
— Поганий той правитель, котрий не вміє слухати і чути, — тим часом продовжував пояснювати Лев Ольгердович. — Так, не приховую, розповідь твоя дивна і неймовірна. Але говорив ти щиро. Згадуючи такі подробиці, які міг знати лише очевидець тих подій. Починаючи від кольору пов'язок, якими відрізнялися мої з Мстиславом загони. А про те, що Вітовт зі своїми людьми в засідці сидів, ми не підозрювали поки перелякані Людоїдом стрілки самі до нас не вибігли. І про те, що Мара сліпа, теж не багатьом відомо... Навіть серед тих, кому вона в зціленні від злого наговору або іншої хвороби допомагала.
Княжич глянув на мене задумливо і знову кивнув у такт слів.
— А ще ти багато імен називав. Наприклад, гостя Круглія. Його у Білозір'ї всі знають. Як і старшого обозника Озара. Та й Чічка — племінниця купця мені знайома. І якщо брехливі твої слова, то чого б ти став на цих людей посилатися? Перевірити недовго. Ні, тільки правда може бути такою безглуздою та химерною. Брехня вибирає коротші шляхи.
— Що й за смерть брата з мене не спитаєш? — Вирішив я відразу прояснити ситуацію.
— Так, Степане Олеговичу... Як батько вирішить, не знаю, але від нас з братом помсти можеш не чекати. Стрілки Вітойта зізналися: для чого в засідці сиділи. Тож ми з Мстиславом життям тобі завдячуємо. Куди вже тут виру вимагати.
«Навіщо ж тоді за мною по всьому краю ганялися? Щоб подякувати?» — подумав я, але в слух інше сказав.
— І в те, що я з майбутнього сюди потрапив, теж віриш?
— Вірю. Ось тобі хрест, — княжич розмашисто перехрестився. — Це здається дивним, але лише тому, що ти не знаєш нашої родової таємниці.
— У вас теж є таємниця?
Нервова напруга все-таки далася взнаки, і мене буквально розпирало від сміху. Довелося прикусити губу. Боляче, трясця…
— Так. Про неї ніхто не знає, крім батька та братів. Навіть матінка, — дуже серйозно відповів Лев Ольгердович. — Це сталося з батьком того року, коли він юнаком їздив до Константинополя. За Черкасами до каравану пристали паломники, які йшли до Святої Землі. Серед них був один старий. Блаженний. Але казали паломники, що старець цей здатний бачити майбутнє. Не дуже часто, зате передбачене ним завжди збувається. І ось цей провидець, побачивши мого батька, вимовив таку фразу: «Ти матимеш трьох синів і двох дочок. А як сядеш на княжому престолі, прийде людина, що народиться через сім разів по сімдесят сім і ще сімдесят сім років. Одного з твоїх синів він уб'є, іншого врятує, а третього возвеличить».
Княжич знову глянув на мене.
— І ще сказав старець: «Не сумнівайся, Мандрівник, з добром прийде. Допомога від нього буде велика». Батько розсміявся, хто ж у таку ахінею повірить тим більше в його роки? А провидець додав: «От і все... Спасибі тобі. Тепер можна помирати. Я своє зробив»
— І що? Справді помер?
— Так. Наступного дня старець на гадюку наступив, — кивнув Лев Ольгердович. — І відразу помер. Хоча казали прочани, що раніше старця ніяка отрута не брала... Та й, взагалі, гадюка рідко смертельно жалить. Якщо не в шию… От і гадав князь з того часу, як йому це пророцтво витлумачити? А воно бач, яким боком обернулося. І все збігається. Навіть Вітойт уже загинув від твоєї руки. Тож Степане Олеговичу, доведеться тепер когось із нас із Мстиславом рятувати, а когось звеличувати.
