Витязь у ведмежій шкурі - 3 - Кулик Степан
Подальше нагадувало побиття майстром бойових єдиноборств вуличних забіяк, що зарвалися.
Кнехти та зброєносці з передостанньої шеренги навіть не встигли усвідомити, що за їхніми спинами знаходяться не бойові товариші, а ворог, як отримали своє. Витязі удари завдавали скупо, точно й так швидко, що я до ладу і не роздивився комусь дісталося. А брязкіт від ударів не вибивався із загального ляску і тупоту копит.
Чергова шістка тевтонців повалилася на землю, коні, що залишилися без сідоків, сповільнили біг, збилися з ладу і всього через якусь хвилину, дружинники дістали середній ряд. Що складався вже лише з п'яти вершників.
На той час тевтонці вже встигли зрозуміти, що відбувається, і відчайдушно почали зупиняти та розвертати коней, але на маневр не вистачало ні місця, ні часу.
Замість злагодженого повороту коні збилися в купу, лицарі чіплялися один за одного зброєю, щитами. Не допомогло навіть те, що вони покидали зайві у ближньому бою довгі списи і схопилися за мечі. Витязі знесли залишки загону, наче солом'яні опудала. Але й самі вже застрягли у цій метушні, дозволивши першій трійці відірватися та проскочити вперед. Метрів на десять.
Там, уже без завад, хрестоносці притримали коней і розвернулися.
Побачене побоїще настільки приголомшило храмовників, що вони зупинилися. Уся їхня чисельна перевага розвіялася, мов дим. Точніше, розсипалася і, видаючи жалісні стогін, валялася на землі. Судячи з кількості тих, хто ворушиться — у свідомості залишалося не більше чотирьох. А хто з решти живий, а кого вже зустрічали на небесах, зброєносцям ще треба було розбиратися.
Тепер тевтонці опинилися втрьох проти сімох. Один з яких вибив із сідла двох найкращих лицарів, а решта, за лічені миті, перебила дюжину досвідчених воїнів. Задумаєшся мимоволі, чи варто продовжувати поєдинок. Тим більше, що весь хміль давно вивітрився.
І оскільки, за правилами, сутичку можна вважати закінченою, коли супротивники роз'їдуться до протилежних кінців ристалища, уцілілі лицарі, обрали саме цей варіант, що не принижував їх гідності.
Потай скрегочучи зубами, благо під опущеними заборолами облич не видно, храмовники відсалютували нам піднятими списами і опустили їх тупими кінцями на землю.
— Ми задоволені… — прокричав той, що з рогами. — Орден не матиме претензії. Ви дозволите нам поїхати в замок за допомогою для поранених?
— Ну, якщо у вас претензій немає… — я злегка знизав плечима. Не вдавано, справді втомився. — То в мене й поготів. Їдьте з миром. Кланяйтеся фогту і не забудьте сказати, що призвідниками сутички були ви самі.
Судячи з погляду, яким тевтонець полоснув мене через оглядову щілину в шоломі, навряд чи Конраду судилося почути правду. Та й бог їм суддя. Мені, пардон за тавтологію, з хрестоносцями дітей не хрестити.
— І не хвилюйтеся за поранених. Всім, хто ще живий, буде надано допомогу. Добивати не станемо. Не війна тут, насправді ж, а чесний і шляхетний лицарський поєдинок. Правильно?
— Ja… — промовив той похмуро. Не до пихи. Ми ж будь-якої секунди і передумати можемо. Або нову причину для сварки знайти. — Фсе чесно... Ми говорити фогт — ви перемогти.
Напевно, через те, що у фіналі я практично не брав участі, мені нестримно захотілося на прощання ще раз клацнути зарозумілих тевтонців по носі. У переносному значенні, звісно. Тому я підняв руку і подав умовний знак пану Лєшеку.