Витязь у ведмежій шкурі - 3 - Кулик Степан
Я сидів просто на землі і дивився поперед себе. Схоже, козир із рукава доведеться витягувати набагато раніше, ніж передбачалося. Якщо я після першої ж сутички почуваюся, як курка що побувала під асфальтовим катком, то що на мене чекає далі? І те, що противнику пощастило набагато менше, не надто втішає. Інші можуть захоплюватися майстерно завданим ударом, від якого душа тевтонця розпрощалася з тілом, та іншою лабудою, але я знаю, що все сталося випадково. З таким самим успіхом хрестоносець міг напоротися в лісі на гілку. І ймовірність повторення приблизно така ж, як у двох виграшів поспіль по квитках «Спортлото».
Тільки від однієї думки, що через пару хвилин доведеться знову видертися на коня і зображувати з себе заготовку між молотом і ковадлом, ставало погано.
Добре, що в цьому виді єдиноборства перерви між раундами довші ніж у боксі. Поки зброєносці розчистять майданчик, у сенсі відтягнуть у бік того, хто програв. Поки що спраглі реваншу суперники кинуть жереб. У тому числі, вирішуючи питання: кому не пощастить і доведеться поступитися мені своїм списом, замість зламаного об їхнього ж товариша…
Загалом, десяток хвилин набіжуть. Є час і перепочити, і помолитися, і іншу потребу справити. Що, до речі, у лицарському обладунку набагато складніше зробити, ніж задовольнити морально-духовні потреби організму. Тож тільки проробивши необхідні маніпуляції, починаєш розуміти, чому воїни минулого перед боєм замість напоїв та їжі обирали піст і молитву?
Ну, ось… Схоже, перемир'я скінчилося. Час у сідло. Один із тевтонців приніс другий спис, тільки цього разу простяг його не мені, а Акселю. І як це оцінювати? Як приховану образу і обуритися? Чи зробити морду цеглою? Мовляв, ми настільки сяючі та високородні, що нас подібним дріб'язком не пройняти?
Трясця, а у вас, Степане світ Олеговичу, по ходу манія величі. Спис лише подали до огляду, як раніше демонстрували пістолети або шпаги секундантам, а ти вже цілу теорію всесвітньої змови побачив. Ех, знав би прикуп, не математику з фізикою вчив би, а геральдику та інший політес. А у додатковий час — фехтування та вольтижування. Зараз не довелося б навпомацки дворянина зображати. Село без сільради.
Аксель тим часом ретельно оглянув зброю і повернув її німцеві. І тільки після цього, хрестоносець із церемоніальним поклоном, вручив спис мені.
Дякую. Саме вчасно. Тепер, спираючись на ратище, я зможу підвестися навіть без сторонньої допомоги. Не заплямувавши, так би мовити, честі та гідності… Краще б він, заразом, і драбину приніс. Тому що забратися в сідло з такою самою невимушеністю, мені точно не вдасться.
Мабуть, мій зброєносець був такої ж думки, оскільки зовсім безпосередньо встав на карачки поруч з конем, зображуючи сходинку. Тобто, пропонуючи мені свій хребет, для сходження в сідло. А що, прикольно. Неполіткоректно, зате дешево та практично. Не дарма мені його тямущий погляд одразу запам'ятався. Доведеться заохотити, за кмітливість і старанність. Потім. Якщо живий залишусь...
Аксель закряхтів під моєю вагою, але свою роль виконав чудово. Навіть підвівся трохи, так що ногу в стремено я вклав без проблем. І поки роздумував, як мені перекинути через коня другу, обтяжену латним взуттям, догадливий зброєносець підвівся і зробив це замість мене. Цілком буденно, ніби саме так і треба.
Гм, а може, справді так треба? Я ж поки що жодного разу не бачив, як важка кавалерія сідлає коней. Небіжчик барон фон Шварцреген їздив на полювання за Людоїдом у легкому мисливському костюмі та кольчузі. Інші, максимум у кірасах. А вона не така вже й важка. Та й не у вазі, взагалі справа. Зчленування не настільки гнучкі. Ну а мені, завдяки хитрощам пана Лєшека, всіма доступними способами підвищували, так би мовити, арбалетостійкість обладунків (у тому числі і на колінах), тож простіше було ноги, як конику стрибунцю, у зворотний бік зігнути.
Дякую йому, звичайно. Лєшеку, себто. При штурмі замку це було дуже до речі, жоден болт мене по-справжньому не дістав, — а зараз якось не в масть. Ну та вже. Головне, я у сідлі і навіть обличчям до голови, а не до хвоста.
— Що, вже?.. Дайте ж бодай з поводами розібратися…
Черговий супротивник, з пишним султаном з різнокольорового пір'я, як тільки побачив, що я прийняв списа від Акселя, відразу відсалютував мені своїм. Видно, нетерпеливилося якнайшвидше розрахуватися з безрідним зухвальцем. У сенсі зі мною…
Ну, назвався груздем… Тим більше, що мій борг перед хрестоносцями виріс ще на один пункт. І кого хвилює, що вони самі напросилися, а я людина мирна і десь навіть пацифіст?
— Яке небо блакитне… — я ввічливо підняв свою бойову жердину і торкнув коня шенкелями.
Кінь слухняно рушив уперед, чому сприяла властива коням короткозорість і шори. А може, мудра тварина знала, що коли двоногі таким чином зводять рахунки між собою, поранити коня вважається незмивною ганьбою? Або може, вся справа в тому, що мій кінь з однієї стайні з іншими і тому не відчуває небезпеку?..
Другий лицар не зробив жодних висновків з попередньої сутички і теж помчав ристалищем на весь опор, з місця пославши коня галопом.
«Три, два…» — кінь оступився, мене хитнуло зовсім трохи, але, рука здригнулася, вильнувши списом, націленим на корпус противника.
— Та-ра-рах!..
На цей раз удару я майже не відчув. Вістря тевтонського списа ковзнуло по моєму наплічнику, навіть не зачепивши шолом. А ось самого храмовника з сідла буквально викинуло. Якось дивно, із розворотом. Зробивши пірует, він впав на землю, і оскільки права нога застрягла в стремені, — кінь з брязкотом потягнув безпорадного лицаря далі.
