Витязь у ведмежій шкурі - 3 - Кулик Степан

Думаю, тевтонці зазнали справжнього шоку, коли з гаю на узлісся висипало дві дюжини добре озброєних лучників. Стріли, щоправда, лежали в сагайдаках, але чи довго їх звідти вихопити? А вже розраховувати на промах з десяти кроків зовсім не доводиться. Самим лицарям від стріл шкоди не буде, а от коней лучники поб'ють напевно. А спішений лицар уже не такий грізний. Навіть, якщо зможе без сторонньої допомоги з-під коня вибратися ...

— Це не честь! — обурився «рогоносець», не знаючи що робити. Чи то за меч хапатися, чи то руки вгору піднімати. — Ви напасти з саду! Ви є…

— Навіщо кричати? — я трохи розвів руки, демонструючи порожні долоні, поки тевтонець не брякнув чогось зайвого. Такого, за що навіть, попри бажання, доведеться закликати його до відповіді. — Ніхто на вас не нападає. Їдьте з Богом. І не забудьте прислати за пораненими. Коней та зброю, я як переможець, заберу.

Незважаючи на те, що мої слова були цілком справедливими і прописаними у всіх кодексах, хрестоносець зло вилаявся німецькою і пришпорив коня. Його товариші поспішили слідом. Не втримавшись, щоб кілька разів не озирнутися. Не довіряли. До останньої хвилини думали — ударимо в спину. Ну, кожен судить по собі.

— Які будуть розпорядження, пане бароне? — підбіг пан Пшеновицький, примудряючись зберігати величність і гідність. Щоб незнайомцям зрозуміло було: він не якийсь слуга, а теж шляхтич. Тільки рангом трохи нижче.

— Допоможіть пораненим, пане Лєшеку. І трофеї розділіть. Разом із людьми князя. По справедливості… І не скупіться. Беріть лише найцінніше. Щоб хрестоносці не подумали потім, ніби ми злидні якісь. І пару коней залиште. Взамін тих, що нам з Акселем даровано.

— Допомогти? — судячи з виразу обличчя і з того, як шляхтич багатозначно доторкнувся до рукояті кинджала, це розпорядження він розцінив по-своєму.

— Навіть не думай! — я показав лейтенантові найманців кулак. — Перев'язати, напоїти і в тінь укласти. Як рідних! Добити дозволяю лише безнадійних. З милосердя. І дивись, пане Лєшеку, перевірю!

— Ваша воля, пане бароне, — невдоволено скривився поляк. — А вони б нікого з нас не пожаліли.

— То вони, а то ми, пане лейтенанте...

Крити не було чим, і шляхтич поспішив до своїх людей, віддавати потрібні розпорядження.

— Зізнаюся, здивував ти мене, лицарю... — присвиснув княжич, спішуючись.— Мати засадний загін і битися з німцями самотужки. Навіщо?

Я зробив ту ж процедуру, але не так спритно. Ех, як добре відчувати під собою тверду землю, а не чужу спину, нехай навіть кінську, і розраховувати на власну пару ніг. На жаль, але судячи з моїх відчуттів, наїзниками таки народжуються, а не стають. Хоча мистецтву боксу теж не за пару тренувань навчають.

— Коли вас обгавкає пес, князю, ви ж не станете хапатися за меч, а дістанете батіг… — знизав я плечима.

— Розумію, — Лев Ольгердович, з повагою вклонився, наскільки це дозволяло його високе походження. — І ще раз дякую.

— За що? — не зрозумів я, але відповідаючи не менш чемним поклоном.

— Що дав душу відвести. За брата поквитатися.

Неприємна тема та небезпечна. Я набагато охочіше вдав би, що нічого не чув, але не виявити ввічливість і не поцікавитися, що трапилося з братом княжича, було б ще підозрілішим.

— А як це сталося?.. Певен, що в його смерті храмовники винні?

— На жаль, точно не знаю, але думаю, без хрестоносців не обійшлося, — спохмурнів Лев Ольгердович. — Дуже дивно й таємниче все трапилося. Чаклунством пахне. Або — підлою хитромудрістю ордена… Тевтонці хоч і при мечах, а підступністю нічим не кращі за єзуїтів.

Княжич важко зітхнув і змінив тему.

— До речі, лицарю, ти так і не сказав, як тебе звати-величати?

Ну от дочекався. Збрехати чи правду сказати? Правду, воно простіше — та тільки користі нуль. Ще вірніше, дізнавшись її, Лев із соратника миттю у ворогів перетворяться. А мені тільки й не вистачало до повного щастя, ще й зі своїми битися.

— У різних місцях мене знають під різними іменами, — відповів ухильно, відтягуючи час. — Але мій девіз від сюди і до Єрусалиму завжди незмінний. «Desdichado». Що іспанською означає...

— Позбавлений спадщини... — закінчив замість мене княжич.

Схоже, з філологічною освітою у тутешньої «золотої молоді» все гаразд.

— Так. Волею долі так сталося, що я втратив усе, чим мав володіти по праву. А тому прийняв обітницю, що назвуся даним при народженні ім'ям тільки після того, як зможу з честю повернутися додому. Але ти, князю, можеш звати мене Степаном… Олеговичем.

Підручники психології вчать, що добре збрехати можна тільки у тому випадку, якщо говориш чисту правду. Тоді все працює на легенду. І погляд, і міміка, інтонація. Навіть детектор брехні повірить.

Ось і княжич повірив. Відразу. Оскільки кивнув серйозно і додаткових питань ставити не став. Та й по батькові «Олегович» (це щойно зрозумів) для руських князів не пустий звук.

— Тепер куди прямуєш, якщо не таємниця? — Лев Ольгердович навіть змінив тему розмови.

— Хочу дізнатися про дещо в Янополі. Давня історія, але для мене важлива… А ви, куди прямуєте?