Витязь у ведмежій шкурі - 3 - Кулик Степан

— У Розіттен йшли… — знову спохмурнів княжич. — Від вірної людини стало відомо, що той, кого підозрюють у вбивстві Вітовта, може сьогодні з'явитись у замку хрестоносців. Ось я і хотів подивитися, хто гостює у фон Рітца? Може, якого знайомця зустріну…

Он як? Що ж це за вірна людина така? Чи не той самий, через кого мені так спішно довелося покинути монастир? Цікаво дівки танцюють… Чим же я йому так насолив? Чи за винагороду старається.

— Загалом я тільки звідти… — довелося нагадати очевидне, щоб не викликати підозри. — І, наскільки мені відомо, у Конрада зараз лише бранденбурзький лицар із товаришами. Борн з Берліна, гербу Латна длань на чорному полі. Інших гостей не бачив. Хоч і трапезували разом. Лише лицарі Ордену.

— За що ж хрестоносці так на тебе розізлися? Що спершу за стіл запросили, а потім на смертний бій викликали?.. — здивувався Лев Ольгердович і, ніби підказуючи невинну відповідь, пожартував. — Соус на плащ комусь пролив?

— Фогта поранив… У поєдинку. Цієї ночі.

Княжич недовірливо глянув на мене, намагаючись зрозуміти, чи не жартую і я у відповідь.

— Конрада фон Рітца?

— А що в замку Розіттен є ще один фогт? — я знизав плечима.

— Степане Олеговичу, — княжич дивився прямо й добродушно. — Розкажи. Вибач за настирливість. Це не марна цікавість. Минулого року, коли ми з батьком гостювали у Кракові, я мав нагоду взяти участь у турнірі. І жереб звів мене з Конрадом. Одного разу втрималися обидва, а при повторній спробі фон Рітц зсадив мене з сідла. Попруга не витримала. Так що сам розумієш, як мені не терпиться дізнатися подробиці вашого поєдинку... з вуст переможця.

— Загалом, я хотів ще засвітла до Янополя потрапити…

Княжич мовчки вказав на моїх та своїх людей, які ще й третини німців не встигли оглянути. Не кажучи вже про те, що їх треба було вийняти з обладунків. Розсортувати за якістю, оцінити та розділити.

— Це навряд, Степане Олеговичу. Якщо тільки… — Лев замислився ненадовго і продовжив. — Якщо нам не залишити своїх воїв тут, а самим продовжити шлях? Тоді і до Янополя встигнеш, і час для розмови буде. Згоден?

— Ти ж у Розіттен збирався? — щиро кажучи, такий поворот мене не надто потішив. Шанс обмовитися ставав дедалі більшим. Але й відмовляти приводу не бачив.

Княжич кивнув головою.

— Збирався. Але якщо ти, Степане Олеговичу, кажеш, що крім брандербуржців там нікого немає, то мені в Розіттен без потреби їхати. Тим більше, — Лев обвів поглядом ристалище, — здається, тепер мені там будуть не дуже раді. Незважаючи на знайомство із фогтом. Як вважаєш?

А ось тут він правий. Якщо хрестоносці на мене таке полювання влаштували. При цьому, беручи за свого. Католицького лицаря. То вже руським витязям точно раді не будуть.

— Мабуть… І справді, краще долю не випробовувати. Мир миром, а довіряти гостинності храмовників я не став би.

— Вирішено… — простяг мені руку княжич. — Візьмемо по одній людині й у дорогу. А решта нажене нас, як упораються, тут.

І хотів би заперечити, так нічого. Доведеться вкотре покластися на долю. Може, не підведе?