Витязь у ведмежій шкурі - 3 - Кулик Степан

— Як католик, я не можу не послухатися волі Господа нашого Ісуса Христа. Адже якщо Син Божий сам сприяв перетворенню води на вино, тож і благословив саме цей напій.

— От шельма, — посміхаючись, промовив княжич. — За словом у гаманець не лізе.

— Сподіваюся, що й оповідач із тебе не гірший? — докинув я, підкликаючи служницю. — Подай-но мила цьому доблесному воїну глечик вина.

Дівчина зміряла стражника якимось дивним поглядом і начебто навіть сказати щось хотіла, але не наважилася. Передумала в останній момент. Та й він не дав їй рота розкрити.

— Не чула, що їх світлість веліли? Чи тепер у вас нові порядки, і замовлення треба двічі повторювати? — дочекався, поки служниця пішла і повернувся до мене. — Запитуйте, ваша світлосте. Все, що знаю, розповім. А чого не знаю, підкажу в кого можна дізнатися.

— Цікавлюся тим, що сталося в Янополі цієї зими...

Стражник пожував губами, пригадуючи. Потім здивовано глянув на нас:

— Перепрошую, чи не тією історією, що з весільним почетом трапилася, ви цікавитеся? Невже й у ваші краї сорока вісточку занесла?

Стражник говорив вільно, навіть жартував. Наче масова різанина ні в чому неповинних людей — звичайнісінька справа. Чи це від того, що, як кажуть у народі: чужий зуб не болить, а чуже горе нікого не хвилює?

Той тим часом узяв принесений глечик і приклався до нього, як до великого кухля. Відпив добряче і задоволено хекнув.

— Дякую. На службі ж не можна... А за день, та ще й на такій спеці, що сьогодні, в горлі, наче у пустелі Аравійській...

Помовчав трохи, зробив ковток трохи менший і продовжив.

— Виходить, це сталося саме на Стефана... Ближче до полудня. Молодята вже повінчалися і, за давньою нашою Янопільською традицією, виїхали з міста на святкове катання. На десяти санях. День задався гарний, сонячний. Мороз тільки-но прихопив, якраз щоб сани краще ковзали... Весільний потяг обігнув місто праворуч по річці, потім викотилися на Рябу гірку і, як завжди, з реготом, вереском, передзвоном дзвіночків, помчали вниз схилом, забираючи до Дем’янової балки.

Рудольф ще раз промочив горло.

— І звідки вони взялися? Вночі, у негоду всяке траплялося... Але щоб серед білого дня... А головне, такою зграєю... Голів сорок, не менше... З балки вимахнули і навперейми... Добре, людей багато на стінах стояло, на весілля милувалися. Крик зчинили. І варта не розгубилася. Усі, хто міг у сідла скочив… Не встигли, звичайно… Занадто багато вовків було. Коней звірина всіх порізала. Натомість людей майже не зачепили… У нас же як… Пограниччя. Без шаблі чи рогатини навіть пастухи не ходять. Чоловіки стали в коло. Молодиць і дівок усередину... Ну, а вовк, звір розумний. Навіщо йому з людиною силою мірятися, якщо коней вдосталь? Ще й запряжених… тобто, вважай, беззахисних?

— Стривай, — я зупинив оповідача. — Які вовки? Про що ти говориш?

— Як про що? — здивувався стражник. — Ви ж, ваша світлосте, самі питали: що незвичайного цієї зими в Янополі трапилося.

— Так, але я про напад хрестоносців хотів почути.

— Хрестоносців?.. — сторож широко перехрестився. — Слава Богу, цього року милував. Тьху-тьху-тьху, щоб не накликати біди. Від них нам би точно не відбитися. Якби зненацька напали.