За вуаллю брехні - Юлія Ковалевська

Тишу перерізали лише гучні кроки, збите зле дихання, гілки під ногами та скрегіт зубів. І тут дівчина перечепилась і ледь не зарила носом в землю. Встигла схопитись за дерево. Тут і осіла під ним, спершись до холодної жорсткої кори спиною.

«Як він міг так зі мною вчинити?» – без упину повторювала це питання Ессі. Вона закинула голову, упершись в стовбур потилицею, заплющила очі і дала вихід одній єдиній гіркій сльозі, що скотилась по її юному блідому обличчю і впала до долу.

Темрява накривала собою ліс, хоча небо ще залишалось світлим, пофарбованим в помаранчеві кольори. Було видно перші зірки.

Дівчина встала, відтряхнулась і завмерла.

«І звідки я прийшла?» – у її внутрішнього голосу відчувалось тремтіння. Вона приблизно уявляла собі напрям, у якому треба рухатись, але не була певна у своїх здогадках. – «Краще посиджу тут і почекаю, поки мене знайдуть. Бо зараз ще більше заблукаю… Сподіваюсь я не встигла далеко відійти…»