За вуаллю брехні - Юлія Ковалевська

Вона стала перед дзеркалом, узяла з маленького столику червону стрічку та перев’язала нею своє біляве волосся. Тремтячими руками розгладила невидимі складки на своїй простій криваво-червоній сукні. Підняла голову і заглянула собі в блискучі та стомлені очі, що контрастували з білим, як сніг, обличчям.

Почувся легенький стукіт у вікно, і вона з сумом помітила, що знову йде дощ...

За вікном була справжня буря: вітер виривав з корінням дерева та роздував пожовкле листя, блискавки засліплювали ледь не щохвилини, надзвичайно гучні розкати грому змушували віконниці жалібно брязкотіти, а жителів маєтку щораз смикатись. Але все це не руйнувало особливої атмосфери біля каміну у вітальні, що зігрівав своїм теплом усіх навколо.

Зручно вмостившись, на диванчику сиділо двоє дівчат, в кріслі – господиня будинку, яка читала своїм шовковистим голосом якусь стару книжку, постійно накручуючи на палець хвилясті пасма шоколадного волосся. Вона глянула на панянок і на її ще досі прекрасному молодому обличчі з’явилась ніжна усмішка.

‒ Ессі, ти ж зараз впадеш! ‒ вигукнула вона білявці і та похитнулась, різко випрямилась та розплющила темно-сині очі, що мабуть безодня була яскравішою. Вона солодко позіхнула, потягнулась, наче кішка, витягнувши перед собою тонкі руки, і, вмощуючись зручніше, пробурмотіла:

– Продовжуйте, я слухаю, лише дала очам відпочити… ‒ останнє слово вона проковтнула, бо знову почала позіхати.

‒ Я теж уже стомилась, тому думаю на сьогодні досить, краще йдіть відпочиньте! ‒ не даючи часу на заперечення, жінка захлопнула книжку і покрокувала до дверей, ‒ на добраніч, любі мої!

‒ На добраніч, леді Оліс! ‒ сказали вони в один голос.

Смугле дівча піднялось з диванчику та потягнулось, при цьому озирнувшись на Ессі, що вже вмостила свою голову на спинку і піджала ноги, ставши туфлями на оббивку.

‒ Ессі, вставай, ну-у-у…‒ вона вхопила її за руки і почала з усієї сили тягнути на себе. ‒ Інакше я зараз покличу графиню і вона побачить, що ти псуєш диван. Встава-а-ай!..

‒ А-а-а-годі, встаю я, встаю! Мені і тут було добре… ‒ забурмотіла вона.

‒ А ти тільки уяви, як зручно і тепло буде на великому ліжку… ‒ змовницьким тоном сказала чорнявка і Ессі відповіла їй замріяно-сонною усмішкою і ствердно сказала:

‒ Умовила! Ходім скажемо на добраніч батьку.

Вони пішли на другий поверх, де знаходився кабінет графа і легенько постукали у двері. Тиша.

‒ Мабуть, він там теж уже спить. Яблуко від яблуні, ‒ хіхікнула дівчина і похитала головою, а Ессі відчинила двері. Вони не помилились – у миготливому світлі останньої свічки, що майже догоріла, можна було розгледіти силует чоловіка, який тихо сидів у своєму кріслі перед вікном, опустивши голову на груди. Ессі підійшла перша і підняла з підлоги книгу, що лежала поруч з ним. Вона підняла очі на свого любого батька та напружилась. Кинувши книгу на столик поруч, вона підійшла ближче та поклала свою теплу руку на його крижану. Її вмить усю затрясло й залихорадило, холодний піт виступив на чолі, а в очах набрались сльози. Вона ледь проковтнула в’язкий ком у горлі, аби прошепотіти:

‒ Мар’єн, швидше клич леді Оліс!

‒ Що трапилось?.. ‒ вона підійшла ближче і змогла розгледіти блиск сліз в очах дівчини. Умить збліднувши, вона помчала в кімнату графині, а Ессі безсило поклала голову на свої руки, такі ж холодні, як і батькові, які вона так міцно стискала. Свічка догоріла, і тепер лише блискавки намагались розсіяти темряву, що згустилась у цій кімнаті, не зачіпаючи ту всепоглинаючу темряву всередині…

У темряві ночі засяяло небо, вкрилося блискавками, що вмить засліпили Ессі. Вона вийшла з трансу і накинула на себе таку ж яскраво-червону, як і її траурний одяг покритий краплинами сліз, теплу накидку, натягнула рукавички, засипаючи руки гіркими слізьми, і пішла вниз, де на неї вже чекала родина.

Вони вийшли з маєтку, сильно контрастуючи на тлі ночі, що повільно вступається світанку, і сіли в карету, що відвезла їх до скелі, підніжжя якої сточувало буйне чорне море. Під час цієї досить довгої поїздки, погода вирішила змилуватись і небо майже повністю розвиднілось, де-не-де проглядались зірки. Уже за кілька хвилин горизонт почав палати червоними фарбами. Перші холодні промені сонця торкнулись сумних облич. Єдина, хто була рідною графу по крові, його донька ‒ Естеса, взяла урну з його прахом і розвіяла над морем. З болем у серці вона прошепотіла:

‒ Нехай Рада Богів дарує тобі спокій, тату…

 

Привіт усім! Рада вітати на сторінках мого першого роману!) Дуже нервуюсь, тому буду надзвичайно вдячна за фідбек з вашого боку, аби я знала, що вам подобається та не подобається і могла це враховувати)
 

Ілюстрація до глави