За вуаллю брехні - Юлія Ковалевська

– Добрий ранок? – сказала Мар’єн до Ессі, що щойно підійшла до них із Ості, і просто сповзла по лавці закривши обличчя руками. Парочка відволіклась від своєї партії в шахи і пересіли з-за столику до дівчини на лавку по обидва боки від неї.

– Ти як? – чорнявка поклала руку на плече Естеси, занепокоєність колихалась у її золотистих очах.

– Я вже не витримую… – пробубніла ерцгерцогиня собі в долоні і, нарешті, відкрила обличчя. – Що не день, то нові проблеми чи потрясіння. Уже набридло… Хочу спокою…

– До речі, я вчора поговорив із батьком. Він шкодує, що діяв у тебе за спиною. Він буде вдячний, якщо ти заглянеш до нього, аби він зміг вибачитись перед тобою, як слід. Поки ми не поїхали.

– Я зайду до нього, – зітхнула Ессі. Ну не могла вона на нього так сердитись, щоб аж не дати шансу вибачитись. Ще її гризли суперечності: ніби й підло вчинив, але вона ж сама хотіла допомогти. От і напросилась. Ще й тепер совість мучила через те, що до Оліс вона була тоді набагато категоричнішою, хоча мачуха просто вірила, що чинить правильно.

– Дякую, – для Остіса це було важливо.

– Тепер з тобою розберемось, братику, – хлопець аж напружився. – По-перше, ти коли попросиш руки Мар’єн?

– Я… Ми… Ми вирішили поки не поспішати? – син генерала переглянувся зі своєю коханою і відвів погляд.

– Щось не так? Ви передумали? – Естеса сіла зручніше на лавці і намагалась прочитати їх думки, заглядаючи по черзі в очі.

– Ні, не передумали, за це можеш не перейматись, – подала голос данійка, – просто я вирішила залишитись поки тут.

– Що?! Навіщо? Тобто, я звісно рада тому, що ти будеш поруч, але ж чому ви знову відкладаєте своє щастя? – дівчина нахмурилась і підтисла свої тонкі вуста.

– Бо ми любимо тебе, – серйозно додав Ості, – ходи сюди.

Він міцно пригорнув свою кузину.

– Я теж вас люблю, – дівчина примружилась від напливу теплих почуттів до своєї родини. Вона відсторонилась. – Лише вам я можу вірити. І, до речі, Ості, ти мені вчора дещо обіцяв, – Ессі виразно подивилась на кузена, а той зітхнув.

– Прийшов лист. Від охоронців табору повстанців. Король послав своїх псів обшукувати Екзастес. Уже вдруге йому попались шпигуни, – Естеса напружилась, але від наступних слів її серце перестало так сильно калатати, –  їх слід зник у цьому герцогстві. Нашим довелось піти звідти, аби не видати себе, адже хлопці підпорядковуються моєму батькові.

– Ви хоч попередили Сааля? – дівчина нервово очікувала відповідь.

– Так, вони мають поїхати скоро. Хоча напевно їх там вже немає, зважаючи на те, скільки до мене йшов лист. Кілька наших залишаться з ними, тому, якщо щось із повстанцями трапиться, то ми дізнаємось про це. Я буду тримати тебе в курсі.

– Дякую, – Ессі аж від серця відлягло. Вона має рацію – що не день, то проблема. – Добре, я певно піду до твого батька. Бувайте, ще побачимось, – ерцгерцогиня встала і залишила їх, наостанок махнувши рукою. Направилась прямо до покоїв лорда-генерала.

За кілька хвилин вона дісталась важких білосніжних дверей, у які одразу ж постукала. Їх відчинила Хельма.

– Доню! – радісно сплеснула жіночка в долоні і накинулась на білявку зі своїми повітрядефіцитними обіймами. – Заходь! Рада тебе бачити!

Мати Остіса провела дівчину у вітальню, де за столом сидів і із серйозним обличчям перебирав папери Аліксен. Вирішував, що варто скласти з собою, а що краще спалити. Він підняв свої майже чорні очі і глянув на племінницю.

– Я напевно вас залишу, – Хельма зникла за дверима спальні, перед цим стиснувши долоньку Естеси, аби виразити їй свою підтримку. Аліксен же встав і, як завжди, впевненим кроком підійшов до білявки.

– Доню, пробач мені за те, що я посмів розпорядитись твоїм життям без твоєї згоди, – чоловік почав з головного і говорив щиро. Він хоч може не виражав це своєю мімікою або жестами, але це читалось по очах. – Я думав лише в інтересах країни, геть забувши про те, що в першу чергу маю пам’ятати про своїх найближчих. Я сподіваюсь, що зможу знову заслужити твою довіру і буду намагатись виправдати її будь-якою ціною. Немає для мене нічого важливішого за вас.

Дівчина кивнула, не в змозі вимовити ні слова через в’язкий ком у горлі. Чоловік пригорнув її до себе, один в один, як це зробив сьогодні його син. Ессі скучила за батьківськими обіймами. Зараз вона нарешті змогла остаточно охолонути і розум її прояснився, позбувшись образи.

– Я пробачаю вам, дядьку, – ерцгерцогиня розімкнула обійми, –  ви не втратили моєї довіри, бо я знаю, що ви мали гарні наміри. Я довіряю вашій мудрості, тому більше не вважаю ваше рішення хибним. Лише прошу радитись зі мною щодо ваших наступних кроків відносно мене.

– Я обіцяю тобі, доню.

– Дякую, – Ессі всміхнулась і Аліксен їй відповів своєю досить стриманою, але все одно приємною усмішкою. – Шкода, що ви завтра їдете.

– Так, але справи не чекають. Уже час їхати на фронт, – він відійшов і продовжив копирсатись у паперах, а Ессі сіла на канапу зліва від столу.

Хельма вийшла до них у кімнату. Вона дуже переживала за своїх близьких, стоячи під дверима і зминаючи в руках свою строкату сукню. Підслуховувала всю їх розмову.