Зрада. Втекти чи залишитися - Ірина Романовська

— Помиляєшся, — заперечливо махає головою Ілля, відчиняючи пасажирські двері позашляховика. — Вона так зі мною вчинити не могла б.

— Вона? — здивовано скидаю брови, сідаючи на переднє сидіння. — У тебе з'явилася дівчина?

Опинившись у закритому салоні авто, де задушливий парфум Іллі встиг просочити все навколо, нудота в горлі та свербіж у носі нападають на мене знову. Тисну на кнопку склопіднімача, щоб відкрити вікно хоча б на пару сантиметрів. Мені потрібен доступ до кисню, поки ми їхатимемо до мого будинку, інакше є ризик зіпсувати шкіряну оббивку тутешньої торпеди, а також власні чоботи.

Коли Ілля сідає за кермо, я втискаюсь у двері. Попри дратівливий запах, який постійно перетягує на себе мою увагу, я починаю ставити молодшому братові Назара питання про його особисте життя:

— Скільки їй років? Як звати дівчину? Як ви познайомилися? Як давно ви разом? Ти вже зізнавався їй у почуттях?

Посмішка на обличчі Іллі поступово згасає. Він зосереджено дивиться по бічних дзеркалах, викеровуючи позашляховик із густо заставленої стоянки.

— Довга історія, — перемкнувши важіль на першу передачу, коротко відповідає брат чоловіка. — Ми вже кілька років намагаємося щось зробити з нашими стосунками, але віз, як то кажуть, і нині там.

— У сенсі кілька років? А чому ні я, ні Назар не знаємо, що в тебе є постійна дівчина?

— Важко назвати її постійною. У нас не історія стосунків, де любов з першого погляду й до самої смерті, як у вас із братом. Принаймні з її боку. Мені вона дійсно сподобалася одразу. Я досить довго добивався її уваги. А коли нарешті ми спробували  бути разом, то вийшло якось не так, як очікувалося. Тож тепер ми то разом, то нарізно.

Гіркота в голосі молодшого Горського підказує, що ці двоє не просто розходяться різними кутами кімнати надувши губи.

— Вона йде до іншого?

— Типу того, — квапливо відповідає Ілля. — Як ти здогадалася про іншого?

Тикаю пальцем у побілілі кісточки його міцно стиснутих навколо керма пальців.

— Твій пониклий погляд теж багато про що говорить.

Червоний світлофор швидко стає зеленим. Автомобіль під керуванням Іллі продовжує неквапливо везти нас по не до кінця розчищених вулицях. З неба знову починає зриватися лапатий сніг.

— Дуже її любиш?

— Мабуть. Я не знаю. Деколи хочеться її придушити, а іноді готовий заради неї піти проти всіх.

— Вона не відповідає тобі тим самим?

— Я так і не зрозумів, що саме вона відчуває стосовно мене. Сьогодні дівчина каже «люблю», а через тиждень я почуваюся ніби фанера, що летить над Парижем.

Після цих слів у нашій розмові настає пауза. І Ілля, і я зосереджено дивимось на дорогу, думаючи кожен про своє.

Слова Іллі дуже чітко характеризують останні пів року мого життя. Я то відчуваю велике кохання з боку чоловіка, то ловлю себе на думці, що давно не є частиною чогось важливого для нього. Особливо після його знайомства з Мирославом, все пішло шкереберть.

Тяжко зітхаю та вирішую поставити молодшому з братів Горських ще одне питання:

— А ім'я в цієї загадкової дівчини є?

Ілля хмурить брови.

— Не думаю, що тобі варто забивати цим голову. Навряд у нас вигорить щось серйозне у майбутньому.

— Дуже шкода. Мені дуже хотілося б подивитись на дівчину, якій вдалося підкорити серце такого ловеласа, як Ілля Горський.

Ілля посміхається та щось бурмотить на видиху. Здається, він каже «сумніваюсь», але перепитувати не беруся.

Біль, що тягнеться внизу живота, концентрує мою увагу на собі. Обережно обхоплюю свій живіт руками та, кусаючи пересохлі губи, беззвучно молюся, аби удома мені не довелося побачити червоні мазки на спідній білизні.