Зрада. Втекти чи залишитися - Ірина Романовська
Як прозаїчно. Ми неочікувано помінялися місцями з Назаром.
Тепер від того ж вчинку, я хочу захистити власного чоловіка.
— Кароліно, все гаразд? Знову живіт тягне? Кажи одразу, навіть не думай терпіти.
— Ні, ні. Нічого такого. Просто замислилась про своє майбутнє.
— Я розумію, що мало хто хоче кидати улюблену роботу, заради ще не народженої дитини. Але не забувай, що кар'єру підкорити можна потім. Ти ще така молода. Повернеш стрункість після пологів та як побіжиш подіуми підкорювати, — натхненно розписує гінеколог, намагаючись мене підбадьорити. — А з вагітністю… Сама розумієш, такий фокус не пройде.
Іронічна півусмішка розтягується на моєму обличчі. Лариса Олександрівна не в курсі короткостроковості модельної професії. У сучасному світі пік кар'єри моделі, що працює з Високою модою, припадає на двадцять три — двадцять п'ять років. Далі йде різкий спад попиту та пізнаванності.
Дизайнери все частіше обирають юнаків та дівчат не тільки тому, що їхні тіла та обличчя виглядають свіжішими та підтягнутими за старших моделей, а ще тому, що у них мінімумом вимог та умов для роботи. Вони досить часто не обтяжені сім'єю, не мають малих дітей, готові за першим покликом зриватися серед ночі та летіти на інший кінець земної кулі заради того, щоб одягнутися у відомий бренд та пройтися по подіуму під спалахи фотокамер.
Мало кому вдається залишитись на подіумі після тридцяти років. Це найвища каста. Особливі постаті яких можна перелічити на пальцях. Найчастіше після двадцяти п'яти років, щоб не залишитися зовсім не без роботи, моделі пробують себе в кіно, йдуть на телебачення, або, хто більш авантюрний, відкривають власну справу.
Мені майже двадцять чотири. Якщо додати до мого віку вагітність та декретну відпустку, то стає ясно, що з успішною кар'єрою моделі у світі високої моди мені треба попрощатися.
Звісно залишаються ще журнали та реклама, але знову ж таки… Без підтримки на слуху власного імені всі ці спроби через рік мовчання – це марна витрата часу, як на мене.
Після клініки гуляю парком, дихаю свіжим морозним повітрям. Дивлюся на матусь, що катають коляски по засніжених алеях. Уявляю себе на їхньому місці. Щиро радію за них.
Усміхаюся рівно до того моменту, поки до однієї з матусь не приєднується щасливий тато. Батьки міцно обіймаються, ніжно цілуються та продовжують вже разом котити чотириколісний дитячий транспорт.
Чи буде в мене так само? Чи зможе Назар приділяти нам з малюком увагу? Чи він так само весь час пропадатиме біля Мирослава?
Тривога від своїх думок біжить холодним ознобом по тілу. Трясу головою.
Лікар заборонила мені нервувати. А я сама себе знову накручую.
Дістаю з кишені телефон. Вилучаю Назара з чорного списку. Натискаю кнопку виклику. Синхронізую дихання з довгими гудками. Крокую до великого торгового центру, аби пообідати в одному з тутешніх закладів.
Горський не відповідає.
Прикрість розтікається гірким медом по грудях. Ковтаю гіркоту, входячи до ресторану. Адміністратор допомагає мені зняти пальто, офіціант проводить до вільного столика. Замовляю запечену індичку з овочами та чорний чай.
Поки несуть моє замовлення, я заходжу до робочої пошти та пишу офіційне звернення до власного менеджера. Прошу його сповістити італійського модельєра про те, що я не буду брати участь у його показі на Нью-Йоркському тижні моди.
«… з особистих обставин».
Зволікаю, перш ніж поставити крапку.
Після цього листа навряд чи хтось колись наважиться на роботу зі мною. Стільки спроб, стільки промахів. На власній мрії про міжнародну популярність можна ставити жирний хрест.
Повільно видихаю. Рахую до трьох та, не дивлячись в екран, натискаю кнопку «надіслати».
Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно