Зрада. Втекти чи залишитися - Ірина Романовська

Офіціантка приносить гарячі вафлі. При мені прикрашає їх збитими вершками та поливає в'язким ягідним варенням. Насилу вдається втримати рот на замку та не запротестувати від такого вуглеводно-глютенового шаленства.

Подушечки пальців поколює від хвилювання, коли я заношу ножа над апетитним десертом. З азартом нарізаю вафлю на великі квадрати. Тепер я можу з'їсти їх усі. Тепер зайвий сантиметр у талії для мене не перешкода.

Беру вилку в праву руку і ... Ребром столового приладу ламаю відрізаний кубик ще на чотири частини. Так голова, що звикла до обмежень у їжі, менше паморочиться.

Саме цю четвертинку я й відправляю до рота. Не стримую стогін, що рветься з грудей. Господи, як смачно. Ретельно пережовую пишне вафельне тісто, смакові рецептори на язику відлетіли в нірвану.

Я так давно не насолоджувалась смаком їжі, що прості вафлі здаються верхівкою кулінарної майстерності.

Проковтнути цілу вафлю мені не вдається. Не звиклий до таких калорій шлунок протестує тяжкістю та здуттям. Викликаю таксі та їду додому. Потрібно відпочити небагато.

У будинку незвично тихо. Заглядаю на кухню, спантеличившись відсутністю звуків бубонного телевізора, який завжди дивиться хатня помічниця. Її тут немає, але на плиті під фольгою остигає улюблений пиріг Горського.

Дивно, звісно, що Марія його спекла. Хто його їстиме? Назар знаходиться за тисячу кілометрів від сюди.

Відщипую маленький шматочок та кидаю його до рота. Підіймаюсь на другий поверх, не дозволяючи собі думати про чоловіка. Знімаю светр через голову, заходячи до спальні.

— Де тебе чорти носять? — Суворий голос чоловіка розрізає тишу будинку. — Чому не відповідаєш на дзвінки?

— Та щоб тебе, Горський, — притискаю долоні до грудей, невдоволено лаюся. — Так і народити можна з переляку.

— Де ти була?

— Гуляла в місті, — відказую огризаючись.

— Ні про що не хочеш розповісти?