Зрада. Втекти чи залишитися - Ірина Романовська

Її тандем із сином донедавна був для мене нездоланним тягарем. Боротися проти них двох самотужки безглуздо. Але це було раніше. Тепер я не сама. Тепер всередині мене росте нове життя, тож я стаю сильнішою та можу конкурувати.

— Ти нещасливий? — хрипким голосом питаю я.

Горський не дає відповіді. Мовчки опускає голову. Дурне питання, звісно. Хіба можна бути щасливим, знаючи, що твоя дитина тяжко хворіє? Ковтаю солоні сльози, які дуже сильно тиснуть на горло.

— Твій син обов'язково видужає. І ти… Ви обов'язково повернетесь додому.

— Не впевнений у цьому, — тихо промовляє Назар.

— В сенсі?

— Мирослав має метастази в печінці.

— Трясця! — Прикриваю рота руками. — Операція не допомогла?

— Рак не такий простий, як здається.

Новий вихор емоцій вривається до грудної клітки. Тут і щемливий біль за страждання маленького хлопчика, і неосяжний жах перед підступною хворобою. Ще є тривога за чоловіка, який вариться у всьому цьому самотужки.

Переплітаю наші пальці. Стискаю міцніше широку чоловічу долоню.

— Назаре, я хочу бути з тобою. Навіть зараз. — Чоловік заперечливо хитає головою. — Ми ж давали обітницю «і в горі, і в радості». Будь ласка.

— Ні, — Горський висмикує руку та встає з ліжка. — Вже все вирішено, Кароліно.

Усередині все обривається, коли він дивиться на мене таким холодом в очах. Там немає ані вогню, ані ніжності. Суцільний холод та непохитність. Горський давно все вирішив.

Розлучення — це не просто емоція, яку він виплеснув у момент емоційної нестійкості. Ідея про розлучення давно зріла у його голові, тепер я це розумію. Навіть якщо він і шкодує про щось, все одно не відступиться.

Назар справді вірить, що найправильніше для мене — це відірвати себе від серця.

— Я маю подарунок для тебе. — Встаю з ліжка, щоби взяти сумку. — Не думала, що доведеться дарувати його з цього приводу. Але ти не залишив мені шансу.

— Кароліно, я не хочу жодних подарунків. Моє рішення не зміниться, зрозумій це нарешті. Поки Мирослав залишається в лікарні, я обиратиму лише його.

Намацавши в надрах сумки потрібний папірець, я завмираю. Слова Горського діють як ложка дьогтю на бочку меду.

«…лише його»

Накриваю долонею низ живота. Поняття не маю, коли у горошинки сформуються вуха, але все одно подумки повторюю, щоб вона не слухала свого батька. Образа за дитину, що ще не народилася, тисне на всі клітини тіла.

Низ живота починає нити.

Не слухай, малече. Не слухай, благаю. Я образити тебе не дам. Не дозволю нікому.

Слова тепер уже справді колишнього чоловіка немов отрута розповзається по судинах. Він чітко дає зрозуміти хто для нього тепер на першому місці. Завжди й скрізь. Тож навряд чи варто сподіватися на те, що з появою другої дитини, у Назара різко стане дві пари рук та сорок вісім годин у добі.

Боже, як я була сліпа у своїй любові до Горського. Адже вже зараз зрозуміло, що відбуватиметься далі. Спочатку вся його енергія та увага буде націлена на первістка, а вже потім, якщо щось залишиться, він перейде до решти важливих для нього людей.

Хто це буде? Батько вихідного дня чи тато на вахті? Як це буде?

Моє серце кровоточить із новою силою. Образа за нашу ще ненароджену дитину затьмарює власні переконання та бажання.

Не слухай нікого, малече. Не йди, будь ласка. У тебе є я. Я буду з тобою, любитиму тебе за всіх на світі: і за маму, і за тата, і за бабу з дідом. Завжди, завжди. Обіцяю. Лише не йди від мене, будь ласка.