Зрада. Втекти чи залишитися - Ірина Романовська

Назар.

Минуло три місяці.

Йду вглиб орендованої квартири. Немає сил, аби смикнути вимикач та запалити світло. Повне розрядження організму. Кидаю на барну стійку ключі та телефон. Туди також летить моя куртка та теплий светр.

Проходжу ще два метри та падаю обличчям на диван, ніс тоне у декоративній подушці. Хрипкий стогін, який лунає з мого рота, зникає у пухнастій наволочці. Кайф. Після декількох діб у жорсткому лікарняному кріслі, рівна поверхня — це те, що потрібно моїй спині, яка ниє.

Минає третій місяць перебування сина в дитячій онкологічній клініці Берліна, я став схожий на повітряну кульку. Мені достатньо найменшого приводу, аби спалахнути та нагримати на будь-кого, хто знаходиться поруч.

Щодня у судини сина вливають дорогі та важкодоступні препарати, застосовується останній з затверджених протоколів лікування. Проте це все одно марно. Кляті ракові клітини нікуди не зникають.

Повільно божеволію. Нестерпно бачити у клініці таку кількість людей, які щогодини б’ються з одним і тим самим ворогом. Почуваю себе мурахою, яку  випхали на боксерський ранг битися з велетнем. Безсилля долає мозок.

Раковим клітинам начхати на вік пацієнта, на статус у суспільстві, на кількість нулів на банківському рахунку. Онкології немає справи до геніального розуму або унікальних здібностей людини, яка хворіє. Рак — мутація живих клітин, дефект, у генетичному коді якого стоїть лише одне завдання — не вмирати за жодних обставин.

У бізнесі я звик спиратися на статистику. Постійний кількісний облік та прогнозування, побудоване на прорахованих числах, грають основну роль у прийнятті вдалих рішень. Лише на інтуїції не збудувати прибутковий бізнес. Проте, якщо раптом обрана модель розвитку справи не дає очікуваного результату, завжди є шанс змінити напрямок розвитку роботи.

З лікуванням онкологічних хвороб така модель нажаль неможлива. Не можна обрати найвдаліше лікування за статистичною вибіркою и дати усім хворим однакову дозу хіміотерапії. Не можна одним махом вирізати злоякісні утворення та з легким серцем відпустити усіх пацієнтів додому.

Кожна людина індивідуальна, кожен організм унікальний. Те, що вилікувало одного, здатне вбити іншого. На жаль.

Голова та серце постійно змагаються між собою. Ця битва вимотує сильніше за будь-які тренування в спортзалі. Довіра до науки конкурує з вірою у вищі сили. Коли наука каже про маленькі шанси на виживання, батькове серце постійно чекає до надприродне диво.

Ненавиджу статистику. Ця наука змушує мій розум сумніватися не лише у лікарях сина, а й у обраних протоколах його лікування.

Мирослав тримається краще за мене. Між крапельницями та постійними уколами встигає вивчати нові слова та вже рахує до десяти. Галерею телефону розпирає від кількості коротких відеороликів з сином. Переглядаю ці відео, коли відчай підпирає горлянку.

Намагаюся якнайбільше часу проводити із сином, бо до сраки боюся незрозумілого майбутнього. Досі не певен, скільки часу нам з ним відведено. Раптом дуже мало…

Шлунок ниє через почуття голоду, просить підкинути бодай крихту хліба. Ігнорую нездужання, насолоджуючись лежанням у повній тиші. Починаю засинати.

Крізь сон чую, як дзижчить мобільний телефон. Повідомлення із соціальної мережі летять одне за одним. Колишня дружина певно опублікувала серію нових постів або відео. Нічна пташка знову працює замість того, аби спати.

Неохоче підводжуся з дивана та наближаюся до барної стійки. Цікавість зжирає нутрощі. Поводжуся мов довбаний малолітній сталкер, переглядаючи кожну публікацію Кароліни. Ставлю лайки, іноді наважуюсь писати коментар. Сподіваюсь, Каро не здогадується, що Філ Мюллер - це я.

Мою основну сторінку Кароліна заблокувала ще в січні, коли побачила папери про розлучення. Певно це її спосіб перегорнути нашу сторінку. Хто зна.

Я намагався вчинити так само. Видаляв її номер, блокував усюди. Моєї витримки вистачало хвилин на п'ять, а потім я все повертав назад. Ну, не можу я не дивитися на неї. Фізично не можу. Та й не хочу, якщо чесно.

Веснянка, а вірніше її активне соціальне життя, допомагають мені вірити в те, що я насправді вчинив правильно. Бодай вона щаслива поміж нас двох.

Колишня дружина почувається набагато краще без мене. Живе повноцінним життям, а не сидить вечорами вдома і не чекає від мене звісток. Ходить на презентації, відвідує покази, навчається на візажиста та навіть пішла на кулінарні курси.

Каро так і не зізналася жодному виданню, чому змінила кар'єру моделі на блогерство. В інтерв'ю — а я переглянув, перечитав, переслухав їх усі— ця тема залишається нерозкритою загадкою.

Дивлюся свіжу порцію історій Кароліни та паралельно шукаю в холодильнику, щоб поїсти. Є лише пачка сиру та сухий хліб. Не густо. Замовити продуктів було б непогано, щоб на ранок не завити від голоду.

Іноді мені сниться, що я заходжу до квартири, а тут сидить Горська. Чекає на мене, аби просто обійняти. Але коли я роблю крок назустріч, вона розчиняється, мов дим.

Трясця, яке ж паршиве моє життя. Син у лікарні, кохана жінка за тисячі кілометрів, рідний брат також бозна де. Поруч лише Аннет і від неї, чесно кажучи, мене вже нудить. Якби не Мирослав…