Зрада. Втекти чи залишитися - Ірина Романовська

Кароліна.

Різка відмова від мрії, про яку мріяла все своє свідоме життя, не приносить миттєвої радості чи полегшення. Мене охоплює паніка, сум'яття, острах. Відчуваю себе маленьким кошеням, яке добровільно вискочило на вулицю та раптом загубилося.

На відміну від вусатого представника роду котячих, я чудово знаю дорогу до свого будинку, але повертатися туди все одно не поспішаю. Там стало важко перебувати довгий час. Кожен куточок, кожна дрібниця нагадує про чоловіка, про наше спільне життя. Чи то порожня кришталева ваза, про яку згадували, лише коли у будинку з'являлася незліченна кількість квітів, чи то книга про життя древніх римлян, презентовану Назару одним із бізнес-партнерів, яку ніколи ніхто навіть не гортав, — все так чи інакше призводить до спогадів про минуле нашого подружжя.

Ось там на другому поверсі, наприклад, біля дверей ванної кімнати ми з Назаром зривали один з одного одяг, піддавшись миттєвій пристрасті після довгого перельоту. Тут позаминулого січня біля центрального вікна вітальні, ми сперечалися про необхідність басейну у дворі. Тут у кріслі він полюбляє, а тут коло каміна я займаюся йогою.

У цій хаті ми лаялися та розходилися різними кутами, зустрічали гостей, святкували важливі свята, влаштовували одне одному побачення. Цей будинок свідок моїх падінь у боротьбі за ідеальну постать, мимовільний слухач наших із чоловіком легких перепалок та запеклих сварок.

Те, що часом чули стіни будинку, не чув більше ніхто на світі. Вони як священник у сповідальні, хоча не мають вух та не здатні вести діалог.

Кожен міліметр житла просякнутий Горським. Кожен клаптик тканини тут просякнутий асоціаціями з ним. Навіть пральний порошок з ароматом альпійських гір наганяє кляті спогади про те, як щоранку Назар одягав на голе тіло ідеально випрасувані, білі сорочки.

Саме тому другий день поспіль я проводжу поза нашим домом. Їжджу по рієлторах, шукаю для себе квартиру.  Проте все марно. Всюди знаходжу лише вади: то район не той, то колір стін зводить з розуму, то поверх низький, то місця замало/забагато для мене з майбутньою дитиною.

Назар перестав наполягати на підписанні паперів про розлучення. Наші телефонні розмови перестали бути подружніми, суцільні баталії менеджера та його підопічної. Кидаємо трубки, не прийшовши до спільного знаменника. Наполягаю на своєму рішенні не брати участь у Нью-йоркському тижні моди, не розкриваючи реальні причини.

Щоразу, відкриваючи рота та маючи намір сказати Горському про свою вагітність, я заклякаю на місці, стопорюся у велику відстань, що розділяє нас. Боюся почути замість чоловікової радості тяжке зітхання.

Лякаюся, що мої слова будуть «не до ладу» та створять замість радощів та щасливого хвилювання, яких я звісно хочу отримати від чоловіка, новий клубок проблем. Раптом Назар не прилетить до мене першим рейсом? Раптом знову вибере Мирослава? А якщо до його прильоту у мене станеться викидень?

Знову міркування про подальше життя, яке з блискавичною швидкістю поступово вибудовується в гігантські та логічні блок-схеми в голові, розсіюють фокус моєї уваги. Не одразу згадую, де знаходжусь та що наважуюся обрати, дивлячись на однотипні фотографії апартаментів, що здаються в довгострокову оренду.

Збігаю від наполегливих рієлторів у найближчий магазин із товарами для новонароджених. Тут неймовірно тихо та спокійно. Ненав'язливі мелодії колискових пестять слух, відганяючи тривожність буття.

Блукаю серед полиць з рожевими сукнями та блакитними штанцями, не наважуючись доторкнутися до них. Ще зарано. Занадто швидко. Занадто багато ризиків та загроз. Не можна купувати зараз бодай щось. Мій організм може не впоратися ... Дуже невпевнено все з моєю вагітністю.

Повторюю сама собі безліч раз «не можна», погоджуюсь із власними доводами. А потім невідома сила тягне мене до каси, де я швидко розплачуюся карткою за крихітні білі пінетки. Поспішно ховаю спонтанну покупку в потайну кишеню сумки.

Усамітнююся за кутовим столиком у маленькому кафе. Вперше за багато років наважуюсь замовити бельгійські вафлі з полуничним джемом.

— І чай, будь ласка. Чорний, — уточнюю я, згадавши про підступну петрушку.

Офіціантка коротким кивком голови підтверджує моє замовлення та тікає до наступного столика. Дивлюся у вікно на жителів столиці, що біжать по хрумкому снігу. Пірнаю рукою під широкий светр та торкаюся власного живота під широкою резинкою утеплених штанів та колгот. Живіт, як і раніше, плаский та підтягнутий, без натяку на наявну вагітність.

На серединній лінії живота, трохи вище пупа відчуваю, як прискорено пульсує черевна аорта. Випрямляю спину, втягуючи носом більше повітря. Цікаво, а ворушіння малюка хоч віддалено схожі на ці ритмічні коливання?

Досі не можу повірити, що відбувається зі моїм тілом. Не вірю, що в мені росте нова людина. Часом щипаю себе за руку, аби нагадати, що вагітність мені не наснилася. Переконую себе, що це не ігри розуму та не дурні фантазії.

Коли слів недостатньо для заспокоєння, відкриваю телефонну галерею та перечитую виписки зі своєї медичної картки. Мій термін всього нічого — п'ять з половиною тижнів, але він справжній та реальний.

Пірнаю рукою вглиб сумки, намацую ті самі пінетки. Гладжу пальцями м'яку тканину, сповільнюючи гуркітливе серце.