Зрада. Втекти чи залишитися - Ірина Романовська

Кароліна.

Витираю рукавичками залишки вологи, що заклякла в куточках очей, перш ніж обернутися до Іллі, що підбігає ззаду.

— Дай вгадаю, — шморгнувши носом, кручусь на п'ятах. — Назар знову понизив тебе з посади голови компанії до персонального водія його дружини?

У моєї розхитаної психіки не лишилося сил на посмішки. З докором дивлюся на Горського-молодшого, який намагається відновити збите дихання. Він перекидає з руки у руку ключ від машини, яку залишив біля центральних сходинок приватної клініки. Машини Назара.

Аби впізнати маленьку обшарпану Ейфелеву вежу, що висить на одному карабіні з пусковим брелоком, мені вистачає швидкого мазка очима. Цей сувенір з головною пам'яткою французької столиці був частиною мого подарунка чоловікові на перший спільний день закоханих.

Спочатку я хотіла купити для нас подвійний брелок-серце, яке потім ми мали розділити між собою з Назаром. Бо вже тоді відчувала, що він моя споріднена душа, моя  половина. Знала, що без нього я не зможу бути повністю цілою.

Але потім дівчачі мрії поступилися місцем розуму, тож я вирішила, що такі зізнання на початковому етапі відносин — це щось надто сопливе та рожеве, й зовсім не до ладу моєму серйозному та дорослому бізнесмену.

Дивно бачити цю річ у руках Іллі. Хоча й цілком закономірно. Тепер Ілля тут голова компанії. А Назар, судячи з нашої останньої розмови, надовго залишиться у німецькій столиці.

— Типу того, — посміхнувшись, киває Ілля. — Він не може до тебе додзвонитися. Я, до речі, також. Ви посварилися?

Саркастичний смішок зривається з моїх губ. Так би мовити, посварилися.

Закочую очі від нелогічності дій свого чоловіка. Навіщо повідомляти мені про розлучення пізно ввечері, щоб наступного дня підіймати на вуха всіх заради моїх пошуків?

— Зі мною все гаразд. Жива та навіть здорова, якщо судити по аналізах.

— Розумію, що тебе дістала ця опіка. Але, вибач, я з Назаром на одному боці, — Дівер знизує плечима та винувато всміхається. — Знаючи ваш анамнез, я повівся б так само на його місці.

«Теж би телефоном, як старший брат, розповів дружині про бажання розлучитися?». Єхидне питання ледь не зривається з моїх вуст. Заплющую очі та шумно тягну носом повітря. Міцніше стискаю пальці навколо лямок сумки.

— Зі мною все добре. Впадати у депресію не збираюся. Працюю у звичному режимі. Вибач, що змусила тебе їхати прямо сюди. Повертайся до своїх справ, а я на таксі поїду додому.

Задираю вище підборіддя та, гордовито розправивши плечі, збираюся швидко обійти Іллю. Проте нога зрадливо зісковзує з бордюру, та я мало не завалююся на капот чужої машини. Молодший брат Назара спритно хапає мене під лікоть та допомагає встояти рівно.

— Дякую.

Підібгавши губи, я підіймаю голову та зустрічаюся поглядом з Іллею. Кислий аромат чоловічого парфуму б'є в ніс. Моє обличчя спотворюється від невдоволення.

— Новий аромат? — затиснувши ніздрі пальцями, бурмочу я.

— Ага.

— Я так розумію, ти не сам його обирав? — Ілля кивком голови підтверджує мою здогадку. — Пробач, але ця людина тебе явно не полюбляє. Запах просто жахливий.

— В сенсі? — Горський молодший підтягує комір куртки до носа, принюхується. — Та чого ти? Яскраво так цитрусовими пахну. Лимончелло чи якось так називаються парфуми.

— Твої цитруси схоже давно не першої свіжості. Відійди від мене, будь ласка. Мені погано.

Ілля ще раз намагається обнюхати себе, але так і не знаходить ті ноти аромату, від яких мене так пересмикує.

— Дивно. Я не відчуваю нічого кислого.

— Пощастило.

Підхоплюю маленьку жменю снігу з землі та притискаю її до змоклої шиї. Морозна волога проганяє слабкість, що раптово наскочила на мене, не гірше нашатирного спирту, яким часто користуються в медичних закладах.

— Гаразд, притискатися до тебе щільно не буду, — весело жартує Ілля, намагаючись знову подати мені руку. — Але покинути одну не можу. Сама знаєш мого брата. Він мені голову відірве, наплювавши на тісні родинні зв'язки, якщо дізнається, що я тебе за такої погоди посадив у таксі.

Новий смішок виривається з моїх легень.

— От скажи мені, в тебе що справ на роботі мало? — Приречено зітхнувши, вдаю, що в мобільному додатку скасовую вигаданий виклик таксі. — Хіба компанія не потребує твоєї цілодобової присутності?

— Я не схиблений на контролі, як Назар. Спокійно можу доручити рутинну роботу своїм заступникам та начальникам відділів. Вони для цього й існують, щоб головний бос не переймався та не перепрацьовував.

— Ясно.

Вдруге нога зісковзує з покритої пухнастим снігом доріжки. Ілля знову вчасно встигає схопити мене під лікоть. Відстрибую від нього як чорт від ладану, вловивши шлейф п’янких цитрусових нот його вбивчого парфуму. Закриваю ніс рукавичкою, аби перекрити подразнику доступ до нюхових рецепторів.

— Повір мені на слово, людина, яка тобі це підсунула, явно хоче вбити твою репутацію.