Зрада. Втекти чи залишитися - Ірина Романовська

Озираюся на стіни спальні, на наш із Назаром змоклий портрет. Щипаю себе за зап'ястя, викручую пальці. Тиша будинку тисне на скроні. Руки тремтять від остраху.

Розгублено дивлюся на всі меблі в кімнаті та не розумію, що мені взагалі робити. Збирати усі речі? Шукати квартиру? Чи поки що немає офіційних паперів, ні про що не хвилюватися та просто готуватися до завтрашньої роботи? Але хіба можна спокійно працювати, знаючи, що твій чоловік більше не хоче бути з тобою одним цілим?

Розтираю долонею ниючу ділянку шкіри над серцем. Дихати боляче. Ковтаю ротом повітря, але як кожен вдих стопориться в горлі. Вогнем пече горлянка. Болять опухлі повіки.

Я так боялася цього. Так боялася такого результату. І ось тепер мені віч-на-віч належить дізнатися, що ж за звір такий — ця самотність.

Встаю з ліжка та підходжу до вікна. Дивлюся на вулицю. Величезними пластівцями з неба на землю сиплеться сніг, застилає білим покривалом усе довкола. Вже зникли з поля зору вимощені плиткою доріжки, заховані вічнозелені чагарники.

Скидаю з плечей весільний піджак чоловіка, міняю домашню піжаму на спортивний теплий костюм. Ховаю мобільний телефон у кишеню. Хапаю з полиці свої зимові чоботи, дістаю рукавички та спускаюся на перший поверх. Біля вхідних дверей стикаюся з Марією, яка зібралася йти відпочивати. Бормочу їй, що трохи подихаю свіжим повітрям перед сном, і хапаю куртку з вішалки.

Вже на вулиці повністю застібаю блискавку і шнурую чоботи. Накидаю на голову капюшон та крокую до хвіртки. Ніс і щоки першими страждають від січневого морозу. Розтираю пухнастими рукавичками похолоділі ділянки на обличчі. По можливості ховаю носа за високим коміром куртки.

У своїх світло-сірих штанах та білій куртці під жовтим вуличним освітленням я практично зливаюся з навколишнім пейзажем. Безцільно йду вздовж сусідських будиночків, штовхаю носаками чобіт важкий сніг.

Кручу головою, але не намагаюся бодай щось запам'ятати. Я суцільна грудка болю.

Іноді зупиняюся та підставляю обличчя сніжинкам, що все ще летять з неба. Заплющую очі, не пускаючи солону вологу назовні.

Пласт снігу доходить вже до колін. Насилу вдається переставляти ноги. Відчуваю, як мокнуть штани на гомілках, але вперто продовжую йти вулицею.

Пухнасті сніжинки, гнані вітром, постійно змінюють траєкторію польоту, тому періодично залітають мені під комір, то в рукави. Мороз поступово перемагає температуру тіла. Тремчу під пуховим вбранням, але все одно не зупиняю крокувати вперед.

Повертаю на сусідню вулицю, бо хочу обійти сусідські будинки по колу та повернутися у своє подвір'я. Залишаюся стояти на місці, коли бачу неосвітлену ділянку провулка попереду. Здається, ніби хтось тупцює біля далеких воріт. Швидко розвертаюсь у зворотний бік та намагаюся дістатися будинку прискореним кроком.

Хапаю ротом морозне повітря, витираю мокрий ніс. Постійно оглядаюся, бо здається переслідувач наздоганяє.

Коли до домашніх воріт залишається якихось десять метрів, назустріч мчить снігоприбиральна машина з широким відвалом. Доводиться буквально втиснутись у чийсь паркан, аби мене не зачепило комунальною технікою.

Зажмурююсь, коли велика машина пролітає повз мене. Мене завалює зчищеним снігом до поясу. Розплющую очі, але нікого більше не бачу позаду. Серце швидко б'ється на адреналіні.

Розгрібаю руками холодний насип, допомагаючи собі якомога скоріше вибратися з цієї снігової пастки. До хати повертаюся у наскрізь промоклих та замерзлих штанах. Стукаю зубами, підіймаючись сходами. Розтираю змерзлі пальці. Вже у ванній кімнаті роздягаюся повністю та швидко пірнаю під струмінь гарячої води.

Стою нерухомо, дивлюся на одну точку на стіні. Тремтіння не залишає тіло, навіть коли всі кінцівки повністю прогріваються. Кутаюся в халат та виходжу до спальні. Дивлюся на подружнє ліжко та вперше відчуваю, що боюсь у нього лягати.

Сідаю у крісло, підтискаю під себе ноги. Вирування емоцій трохи стихло у грудях. Проте на місце гніву та злості прийшла апатія й байдужість. Обіймаю себе за плечі та продовжую дивитися у вікно на «білих мух», що летять з неба. Заснути сьогодні навряд чи вдасться.