Зрада. Втекти чи залишитися - Ірина Романовська

— Кохаю, кохаю, безмежно кохаю, — вторю я собі вісімнадцятирічній, дивлячись на екран ноутбука.

Сльози котяться градом. Від щастя. Від кохання, від подяки. Назар — найкращий чоловік, навіть з урахуванням наявності позашлюбного сина. Горський — той, хто не просто був поруч та допомагав мені боровся з хворобою. Він часом навіть йшов проти мене в битві за моє здоров'я.

Вже завтра на мене чекає перша робота у новому році. Просте знімання для доповнення та оновлення власного портфоліо. Потім треба піти до лікарні та пройти щорічне медичне обстеження, яке я зобов’язана проходити за контрактом від свого менеджера.

На мене чекають чергові обурення лікаря з приводу моєї низької ваги та поганих аналізів. Все повинно пройти як зазвичай, за винятком того, що медсестри тепер тикатимуть мені у руку гострі голки без нагляду з боку Горського.

Гучно видихаю та тягнуся до тачпаду ноутбука. Час наближається до чотирьох. Назар ще не дзвонив. Сьогодні о дванадцятій мала розпочатися операція Мирослава. Я дзвонила чоловікові, але він не відповів. Надіслав коротке вибачення та пообіцяв передзвонити, коли все закінчиться.

Під ребрами зростає хвилювання та тривога. Забиваю на гардероб та весільні тости, що лунають з не вимкненого відео. Шукаю в інтернеті, скільки часу може тривати подібна операція. Перечитую десяток статей на тему нейробластоми у дітей. Скрізь лише загальні фрази, складні та незрозумілі терміни з безглуздими статистичними цифрами.

Лізу в соціальні мережі, гортаю сторінки дітей з подібною хворобою. Кожне відео з дитиною, що страждає від чисельних трубок з крапельницями, змушує плакати ридма.

Скільки маленьких життів покалічені генетичними мутаціями організму та нервової системи. Їхні сотні тисяч. Вони усі хочуть жити. Хапаюся за телефон та переводжу кожному рівну суму.

Раптом банк блокує мою картку. Дзвоню оператору, щоб з'ясувати, у чому справа. Я маю ще десяток вкладок зі сторінками маленьких дітей, яким потрібна допомога.

— За вашою картою виявлено аномальну активність. Ми заблокували її, аби уникнути шахрайства, — повторює роботизований оператор.

Чортихаюсь та намагаюся ще раз додзвонитися до служби підтримки, де зі мною буде балакати жива людина. Як тільки-но мені вдається дістатися мети, по другій лінії дзвонить Назар.

— Як все пройшло? – схвильовано перепитую без привітання.

— У нього зупинилося серце, Каро. У малого зупинилося серце, — неживим голосом повідомляє чоловік.

— Господи! — Виривається в мене.

Припадаю спиною до дзеркальних дверей шафи та закриваю рота рукою. Нова порція сліз котиться щоками, капаючи прямо на білу майку.

— Він...? Він…? — не наважуюсь вимовити вголос найстрашніше.

— Живий. Лікарям вдалося його реанімувати.

— Слава богу, — полегшено видихаю. — Назаре, я сьогодні прилечу до тебе.

— Не треба, Кароліно.

— Але я хочу…

— Я хочу розлучитися, Веснянко.