Зрада. Втекти чи залишитися - Ірина Романовська

— І тебе! — прохрипів Назар. — Як у тебе справи, Веснянко?

— Нормально, — тим самим безрадісним голосом відповіла я. Не було ні сліз, ні істерик. Просто порожнеча. — А як у тебе?

— Так само. Все добре, мала?

— Так, так. — брешу вкотре. — А у тебе?

— Все по-старому.

Мовчимо. Тяжко дихаємо.

— Я дуже сумую.

— І я.

Знову мовчимо. Зітхаємо.

— Гаразд, Назаре. Я піду, бо дівчата вже гукають. У них святкуємо.

Я скинула виклик ще до того, як чоловік викрив мене на брехні. Це був черговий дзвінок, який поранив душу, чергова розмова ні про що і про все на світі. Ми досі не в змозі відпустити один одного, але й поняття не маємо як жити далі на дві країни.

Ковтаю черговий напад слізної істерики. Притискаю коліна до грудей, сильніше кутаючись у теплу ковдру.

— Каро! — гукає знову Сашко.

— Кароліно! — Підключається Іра.

— Ідіть до дому.

— Ні. Я в цей снігопад не для того дупу морозила, аби просто понюхати, як ти тхнеш у чотирьох стінах.

Ковдра повзе вниз, хапаюся сильніше за її край. Мої ослаблені руки не можуть утримати рятівний бар'єр. Іра та Олександра спритно стягують з ліжка не тільки мою ковдру, а й мене за щиколотки.

— Досить живцем себе ховати, Каро, — обурено вигукує Сашко, коли я знову забираюся на ліжко.

— Що хочу те і роблю. Мені подобається бути тут.

— Не змушуй мене дзвонити йому, — Саша дістає з сумки свій мобільний та демонструє один із номерів, записаний у телефонній книзі.

— Звідки в тебе його номер? — різко підскакую на ноги та тягнуся за гаджетом подруги. — Не смій йому дзвонити. Нехай займається сином.

Олександра вчасно підіймає руку над головою, не даючи мені забрати свій «аргумент».

— Не думаю, що Горський буде радий почути, як ти себе мучиш.

— От і не кажи йому. І нікого я не мучу. Просто хворію.

— Чим?

— У мене сильний кашель, — демонстративно кашляю в рукав халата, — а ще висока температура. Дуже висока. Палаю просто. І взагалі ви повинні боятися бути тут зі мною Може я заразна? Може у мене корона чи пневмонія якась, чи кашлюк (прим. автора – коклюш) ? Терміново їдьте додому.

— Тоді, тим більше ми тебе не залишимо саму, — подає голос Іра. — Зараз викличемо терапевта сюди, якщо ти не хочеш виходити за межі спальні. Потрібно знати точно від чого та як тебе лікувати.

— Не треба нікого звати.

— Але ж ти сама кажеш, що серйозно хвора. Ми, як справжні подруги, не можемо тебе покинути одну в такому стані. — Іра продовжує дивитися прямо на мене, наївно ляскаючи віями.

Її сіро-зелені очі пробираються у самісіньку душу. Прекрасно розумію, що вона блефує, але все одно виставляю долоні перед собою.

— Гаразд. Я збрехала. — Рукавом халата витираю вологу, що побігла з носа. востаннє Жодного кашлю в мене немає. Мені просто дуже погано, дівчата. Я повністю розбита. Постійно прокручую в голові ту сцену, де Назар тримає свого сина на руках. Сказати, що мені було боляче, це не сказати нічого. Мене розриває досі через те, що сталося.

Коли я сказала чоловікові, що не полечу з ним до Німеччини, він не суперечив та не відмовляв мене. Кілька хвилин ми мовчки стояли один перед одним, тримаючись за руки. Кожен із нас відкривав рота, щоб сказати хоч щось, але потрібних слів не було. Прощатись було дивно. Бажати удачі та щасливого шляху теж.

Досі відчуваю на шкірі його тремтячі пальці. Він спробував прибрати солону доріжку, яку залишила сльоза на моїй щоці. Але це було марно. На її місце одразу прийшли нові.

Я голосно ревіла, чіпляючись за комір його піджака. Горський міцно обіймав мене за плечі, цілував волосся. Шепотів як сильно кохає, повторював що розуміє моє рішення і в жодному разі не гнівається.

Бортпровідниці довелося відривати нас один від одного, нагадуючи кілька разів про посадку на літак, яка ось-ось завершиться.

Я не стала дивитися як чоловік іде геть, втекла першою. Плакала, сидячи в залі очікування, та дивилася у вікно. Не могла піти з будівлі, доки не провела його літак високо в небо.

Сідаю на край ліжка та опускаю голову. Впиваюся очима у власні пальці, шкіру навколо яких за останні сім днів я розчесала до дрібних ран. Шморгаю носом, ковтаю сльози.

  — У мене наче серце вирвали з грудей. Тут, — кладу руку поверх грудної клітки, — порожнеча. Спалене поле. Котлован, який нема чим заповнити.

Сашко та Іра сідають по обидва боки від мене.

— Нам дуже шкода, Кароліно.

— А ще мені соромно. Ви відмовляли мене від поїздки, ви знали, як усе буде. Пам'ятаю, як казала, що ти, Сашо, все вигадуєш. Не вірила тобі, стверджуючи, що все буде зовсім інакше.