Зрада. Втекти чи залишитися - Ірина Романовська

Кароліна.

Назар підходить до хлопчика та сідає перед ним навпочіпки.

— Привіт! — Чоловік простягає вперед відкриту долоню, за яку одразу чіпляються маленькі пальчики Мира.

— Та-то, — вкотре повторює хлопчик.

Няню та Баженову Горський нагороджує одним швидким кивком голови замість привітання. Посмішка Аннет гасне, та вона різко переводить свій вбивчий погляд на мене. Раніше я відповіла б їй не менш войовничим поглядом, але тепер…

Тепер мене більше турбує інша картина.

Горський обережно бере Мирослава на руки. Той верещить від радості та, продовжуючи як заведений повторювати «та-то», крутить головою навкруги. Всі, хто сидить за сусідніми столиками, розчулені сценою, що розгортається в них на очах. Незнайомі люди, хто так само гає час до посадки, як і ми, весело машуть долонями усміхненому світловолосому хлопчику.

Майже всі.

Я єдина у цьому залі, хто не випромінює ані радості, ані захоплення. Змерзла статуя з побілілими вустами. Тупий біль пронизує кожну клітинку мого тіла, проте я не можу відірвати погляду від власного чоловіка та його маленької копії.

Кусаю сама себе за щоку, шумно втягую повітря через зімкнуті зуби.

Так-так, на тій світлині схожість сина та батька взагалі не впадала в очі. А зараз, навпаки… Чітко виражений контур губ, високе чоло, однакова лінія брів буквально «кричать» про спорідненість дорослого чоловіка та цього маленького півторарічного хлопчика.

Не можу відірвати від них очей. Скачу між їхніми обличчями, вишукую все нові й нові шматочки схожості. У голові нуль думок та емоцій. Я ніби потрапила до емоційного вакууму. Взагалі немає сліз, які останнім часом таранять мої очі за більш-менш зручного приводу. Немає ні агресії, ні смутку.

Апатія. Штиль. Тиша.

Чую лише гуркіт власного серця, що прискорено б’ється в грудях.

Повільно встаю від свого стільця, коли Назар із сином повертаються в мій бік. Наші погляди з чоловіком перетинаються. Чіпляюсь за край столу, коли на кілька кроків скорочується відстань між нами.

— Та-то, — весело повторює хлопчик та випадково зачіпає вухо Назара.

Дивна півусмішка розтягується на моїх вустах.

— Можу? — шепоче чоловік, натякаючи на знайомство.

Для чого я тут? Для чого? Чому я застрягла серед цього театру абсурду? Чоловік, коханка чоловіка і я — чи то дружина, чи то третій зайвий…

Мій нервовий нахил голови Горський сприймає як заклик до дії. Наближається впевненіше, за мить долаючи зворотний шлях до столика. За ним слідом, звісно ж, біжить на високих підборах Баженова. Няня у розгубленості залишається стояти на місці.

— Веснянко, це…, — кадик на шиї Горського смикається, — це Мирослав.

— Твій син, — неживим голосом бурмочу я.

Якби це була чужа дитина, я б напевно вже бігла назустріч до хлопців. Щиро посміхалася, корчила смішні пики, показувала примітивні фокуси, з наскоку підкорюючи дитяче серце.

Якби це був чужий хлопчик. Якби.

Все було б інакше.

Я стою мов нежива лялька, схопившись за спинку стільця, та витріщаюся на блакитноокого блондина, який зручно вмостився на руках у мого чоловіка.

— Мире, запам'ятай, це Кароліна. Моя кохана жінка та моя дружина.

В голові наче спусковий гачок спрацьовує. Дурнуватий смішок виривається з легень. Один, а потім і другий. Мене долає нестримний напад сміху. Господи, це правда так безглуздо? Вся ця ситуація курйозна та анекдотична. Кому розкажи не повірять.

І це як часто буває, у самі жахливі хвилини життя замість сопливої та бідної Веснянки вилазить безкомпромісна та саркастична королева Кароліна, яка нізащо на світі не покаже своїм ворогам наскільки їй боляче та погано. Я вигадала її аби захищати саму себе.

Сміх та неприховане лицемірство цієї Кароліни допомагає мені приховати перед оточенням величезну діру в грудній клітці, сховати від зацікавлених очей тріщину, що кровоточить на серці. У цієї Кароліни немає душі, немає болі, а отже, і немає вразливостей. За цією маскою занадто впевненої жінки я без страху та сором'язливості можу казати все, що завгодно.

— Чого завмерла як нерідна, АннетІ? — повернувши голову до білявки, навмисне перекручую її ім'я. — Ти ж завжди хотіла сидіти праворуч від Назара? Так ось, прошу сідати на сусідній з ним стілець.

Також пропоную і чоловікові повернутися на своє місце. Кличу до нашої компанії няню, але та обирає сидіти від нас якнайдалі.

— Та не витріщайтеся ви так! Що такого дивного я сказала? Нам не раз, гадаю, доведеться зустрічатися таким складом у Берліні. Чудово, ви згодні? — плескаю в долоні, награно радіючи майбутній перспективі.

— Каро, — Назар намагається покласти руку мені на плече, але я навмисно ухиляюся від нього.

— Замовляй, АннетІ, що завгодно. Горський все сплатить. Він у нас благородний.

Сідаю за стіл першою та хапаюся за свою каву. Голосно сьорбаю остиглий напій, наплювавши на правила етикету. Мружу носа від гіркоти, що тече по язику. Ховаю за зовнішньою огидою біль від нутрощів, які скрутилися до розмірів волоського горіха.