Моя неймовірна спокуса - Аріана Мел

Веремій

— Мамо, що це зараз було? — питаю трохи різко. Ледь стримуюся щоб не накричати.

— Сину, я нічого вже не розумію. Ланочка сказала..

Не даю їй договорити. Аж киплю при звуках імені цієї стерви.

— Чхати я хотів на Лану! Ми з нею вже більше двох років не разом. І зараз, звісно, я б до неї не став повертатись. 

Мати запинається, пильно дивиться на мене, але не намагається більше нічого сказати про Лану. 

— А ця у приймальні хто? — мимоволі кривиться. 

Мною пересмикує і геть зриває дах. Гаряча лють перетворюється на небезпечний спокій.

— Злата — моя жінка, мамо. І я просив би тебе бути з нею ввічливішою. Ти говорила неприпустимо грубо, — відчеканюю кожне слово з крижаним холодом у голосі.

Бачу, що матір теж ледь стримується, щоб не сказати ще щось. Підтискає губи. Зараз вони нагадують одну пряму лінію. Та мені байдуже — я давно не хлопчик. 

Я люблю свою матір, та в мене до неї неоднозначні почуття. Якась підліткова образа на те, що вона залишила мене у складний для мене період в житті і махнула у штати з молодшим братом досі сидить десь глибоко в середині і зяє чорною дірою в грудях.

Хоч, звісно, вона щиро намагалася всі ці роки налагодити стосунки. Та і я теж як міг йшов на зустріч. Проте, ту крихку теплоту, яка була між нами коли я був підлітком, ще до їхнього з батьком огидного розлучення, ми обоє так і не змогли до кінця повернути.

Але зараз я дорослий чоловік і розумію, що не можна жити минулим. Не хочу, щоб вона картала себе і мучилась почуттям провини дивлячись на мене. Я радію, що мама покинула всі справи і примчала сюди, за стільки кілометрів, нехай і причина виявилась брехливою. Як би там не було — вона моя мати, і я по своєму люблю її.

— Звісно, синку, — все ж неохоче погоджується вона, — Проте, я хотіла б почути хоч якісь пояснення. Чому Лана таке сказала? Для чого було брехати?

Я розумію її спантеличеність. Хоча й сам не знаю чим керувалося це стерво, коли телефонувало моїй матері. Розраховувала на її підтримку? Хотіла, щоб вона повпливала якимось чином на мене?

— Не знаю, мамо, — чесно кажу, — Я й сам не розумію для чого вона це зробила. Островська зараз працює у компанії з якою моя фірма підписала контракт нещодавно. Вона була тут і вирішила, що між нами можна все повернути. Зробити так як і було раніше. Але я різко і безповоротно розвіяв її хибні надії. Сказав, що між нами вже давно все скінчено і нічого більше не може бути. Врешті-решт я її не кохаю. Тож про яке весілля може йти мова?

Мати лише здивовано слухає.

— Веремію,..гм, для успішного шлюбу не обов'язково потрібні почуття. Кохання — це досить ефемерно, не думаєш? — я дивлюся на неї з широко розплющеними очима і не розумію хто ця жінка і що вона зробила з моєю матір'ю. Коли вона встигла стати такою цинічною? Чи це життя такою її зробило, а через відстань і рідкісні зустрічі я цього геть не помічав, — Лана була б для тебе чудовою партією. Красуня, освідчена, вихована, у неї престижна робота і чудові батьки.

Останньою заявою вона просто добиває мене. Батьки, значить. Тобто батьковий гаманець, що дуже добре вплине на моє і без нього хороше фінансове становище. Ланин батько відомий бізнесмен і він ще тоді був не проти отримати мене у зяті. Йому подобався мій підхід у веденні бізнесу.

— Годі, мамо, — моє терпіння добігло кінця і я вирішую якомога м'якше їй про це сказати, щоб не розбивати так жорстко її ілюзії. Все ж не хочеться робити їй боляче, — Моє рішення остаточне. Лану у своєму житті я більше бачити не хочу. 

Тоді вирішую змінити тему. 

— Ти ще ніде не зупинялася, правда ж?

— Ні, я з аеропорту одразу сюди примчала.

— Зупинишся тоді у мене. Ми так давно не бачилися. Та і зі Златою ближче познайомишся. Впевнений — вона тобі сподобається.

Я посміхаюсь і щиро надіюсь що так і буде.

Ми виходимо у прийомну і дорогою пропоную мамі пообідати разом, щоб мати змогу нормально поспілкуватися. Мама радісно киває, та зупиняючись біля Златиного столу немов завмирає. Тоді оговтується і каже.

— Злато, я перепрошую за свою різкість. Веремій мені все пояснив. Сподіваюся у нас ще буде шанс налагодити спілкування.

Бачу, на скільки сильно вона старається, щоб це звучало якомога доброзичливіше. Подумки усміхаюсь. Ну це вже крок, маленьки проте..

— Все гаразд. Так, можливо, — Злата вже також бере себе в руки і пробує навіть привітно усміхнутись.

Розумію, що буде, мабуть нелегко. Та мені так відчайдушно хочеться, щоб ці дві важливі для мене жінки порозумілися. Так, це було б чудово. Повертаю голову у бік коханої:

— Злато, перенеси найближчі дві зустрічі на пізніше. Хочу з мамою пообідати і поспілкуватись.

— Так, звісно.

Підходжу до неї і цілую в губи. Краєм ока помічаю, як матір кривиться і відвертається. Злата теж це помічає і ціпеніє. Дідько, мабуть, не буде все так просто, як би не хотілося. 

Беру мамину валізу і ми йдемо. Везу маму в її улюблений ресторан. Вона обожнює морепродукти. Ми обідаємо. Спілкуємося. Замовляю каву. 

— Розкажи мені краще, як там Алекс, — давно вже не розмовляв з молодшим братом.

— Ох, синку. Він справжній шибайголова. Вже двадцять п'ять минуло. Ніби давно не хлопчик, та в голові одні дівки, тачки і вечірки. Хоч не можу сказати, що він не справляється з роботою. Пішов працювати у рекламну компанію і наче непогано там влаштувався — доволі швидко просувається кар'єрними сходинками.

— Не хвилюйся — це у нього період в житті такий. Нагульбаниться і остепениться, — посміхаюся, згадуючи свій такий же період. На скільки тоді все видавалося простішим.

— Алекс планує прилетіти, я ж казала, так?

Кривлюсь. 

— Так, але причини більше немає.

— Байдуже, він квитки вже взяв. Тож наступного тижня прилітає.

— Чудово, у мене знайдеться місце.., — мати не дає договорити.