До ніг твоїх я небо простелю… - Наталія Дурунда

Шлюб — найдорожчий скарб людей, коли згода душ і сердець, почуттів, смаків і характерів скріплюють його узи, створені природою, зв’язані любов’ю і облагороджені честю.

…Над Києвом стояв тихий, погідний літній день.

Місто пливло у руслі своєї звичної столичної суєти.

Відома у діловому світі приватна архітектурна фірма «Вавілон», що розташувалася на Печерських пагорбах, теж жила своїм буденним трудовим життям.

— Через півгодини — нарада, — шумно відчиняючи двері приймальні, мовив керівник. — Терміново повідомте всіх, кого стосується, — суворо попередив секретарку.

Незважаючи на відносно молодий вік — усього тридцять два роки — Марат Рахімов очолював успішну компанію уже з середини буремних дев’яностих. Компанія спеціалізувалася на розробці архітектурних проектів. Сьогодні розмах її діяльності практично відповідав назві.

Запорукою успіху молодий керівник вважав грамотно підібрані кадри. Він добре розбирався в людях, особливо у їхньому ставленні до роботи та перспективності. Адже саме завдяки відданим і розумним спеціалістам його справи стрімко йшли вгору.

Навіть у приймальні сиділа не якась там молоденька красуня-секретарка, а надійна, перевірена роками людина, практично його права рука — Діна Магерамова. Вона працювала у «Вавілоні» з першого дня його заснування. Розуміла начальника з півслова. Інколи досить було тільки його значущого погляду, щоб пані Діна миттєво зреагувала, як діяти. Робила все правильно, точно, швидко. Володіла таким обсягом інформації, як сучасний комп’ютер. При цьому добре усвідомлювала: де, кому, що і за яких обставин можна говорити, а коли треба й змовчати.

Одягалася дорого, зі смаком. Роки, здавалося, не впливали на цю жінку. У свої п’ятдесят п’ять мала гарну фігуру, злегка хвилясте волосся, без натяку на сивину. Зморшки майже не торкнулися її обличчя.

Сімейний бізнес був започаткований ще покійним батьком Марата — Фархадом — у Таджикистані і спеціалізувався на розробці архітектурних проектів під зведення перших недержавних житлових багатоквартирних будинків.

У часи перебудови фірма існувала напівлегально, але на початку дев’яностих, коли радянська імперія розпалася, Ігор Красовський — армійський товариш, а потім — український бізнес-партнер Фархада — запросив колегу до Києва. Той не відмовився і не прогадав. Столиця почала інтенсивно розбудовуватися: солідні багатоповерхові торгівельні центри, офісні приміщення. У архітекторів не було відбою від замовлень.

Фархаду сподобалася ідея вести бізнес в Україні. За роки співпраці з будівельною фірмою Красовського не раз тут бував. А ще його дружина Ірма мала слов’янське коріння. Коли у Рахімова народився син Марат, виявилось, що по лінії матері він успадкував великі темно-сірі очі, світлу шкіру. Від батька — чорне волосся й чарівну усмішку. З часом ще й сильний характер і вольову натуру. Згодом малий подорослішав. Фархад у кожному його русі впізнавав себе. На сина покладав великі надії. Адже більше дітей Всевишній йому не подарував.

«Вавілон» потихеньку став виправдовувати свою назву. На ринку архітектурних послуг за кілька років став першим у країні. Він розширювався на очах: збільшувався штат працівників, розроблялися солідні проекти.

Та з кожним щастям і нещастя приходить. Фархад захворів. Лікарі діагностували рак крові. Усвідомлюючи всю серйозність ситуації, заповів свої капітали та фірму синові.

От тільки останньою волею покійного було, щоб його спадкоємець закінчив у Лондоні спеціальну школу бізнесу. Як ділова людина, вважав отримані там знання запорукою успіху справжнього бізнесмена. Кілька років, поки молодий Марат вчитиметься за кордоном, на чолі сімейної справи мала стати його мати Ірма — вдова Фархада. Красовський обіцяв її підстрахувати на цій посаді й, за необхідності, допомагати.

Так і сталося. От тільки нова очільниця бізнесу не дуже розумілася на справі чоловіка. Та й часи були нестабільні. Щоб втриматися на плаву — професіоналізму у своїй царині було мало. Доводилося мати справу не тільки з партнерами, а й, інколи, з кримінальним світом.

Фархад у свій час все контролював. Проте зараз багато змінилося. На чолі фірми навіть не молодий Рахімов, а всього лише недосвідчена жінка.

Ще й недбросовісні партнери, відчувши слабинку в керівництві, часто пропонували їй невигідні контракти. Вона це усвідомлювала, коли вже потрапляла у пастку, з якої майже завжди її рятував Красовський. Йому й самому вже не дуже вигідно було співпрацювати з «Вавілоном». Все якось дуже стрімко летіло шкереберть. Але, на знак поваги до покійного друга, старався допомагати, чим міг.

Компанія Ірми ледве трималася на плаву. Тоді у крісло керівника сів молодий Марат. Його появу в офісі спочатку не сприйняли серйозно. Хоч бізнесовій справі він вчився за кордоном, але що з того користі в Україні? Хіба тут діють закордонні правила? Чи може у нас є чіткий закон, що регулює права підприємців? Тут, щоб вижити, треба бути не тільки розумним, а й гнучким, хитрим, навіть інколи підступним, мати впливові знайомства.

«Одного розуму — мало», — вирішили окремі «князьки» на фірмі, які вже давно були самі собі керівництво. Їм вдалося створити навколо себе таку ілюзію незамінності, що недосвідчена вдова готова була виконувати будь-які їхні вимоги, аби лиш ті не звільнилися. На кожних зборах складалося враження, що фірма, хоч якось, але існує лише, завдячуючи їм.

Багато паперів, що мали вирішальне значення для успішної діяльності «Вавілону», проходило повз її керівника. Рішення щодо розробки нових проектів приймалися окремими посадовими особами на свій розсуд. На наради, де розглядалися поточні питання, ще приходила Ірма Рахімова. Вона сідала поряд із сином, показуючи, що він досі не готовий вести справи самостійно і всі серйозні проекти повинні бути погоджені з нею.

— Марат — розумний хлопець, — спробував якось зауважити Красовський у розмові з Ірмою. — Мені здається, тобі треба відступити і дати йому можливість зайнятися бізнесом самостійно.

— Хочеш кинути мою дитину у вогонь? — сердито відповідала занепокоєна мати. — Наші вороги-конкуренти знищать його за першої-ліпшої нагоди. Він ще зовсім недосвідчений у цій справі. От тільки амбіцій — хоч відбавляй. Але так і погубити залишки батькової справи можна. Нехай попрацює, освоїться, а потім подивимось.

— Ти його недооцінюєш, — усміхнувся Ігор, показуючи, що не