Моя неймовірна спокуса - Аріана Мел

Минає два дні. Сьогодні вже п’ятниця. Сиджу у Веремія в кабінеті на м’якому шкіряному дивані, ноги підігнуті під себе, сьорбаю ромашковий чай. Зараз обідня перерва, записів у нього немає, тож я замовляю нам обід в офіс. Як виявилося нам обом до смаку тайська їжа. З хвилини на хвилину ось вже мають доставити. Мені так затишно зараз і комфортно. Наче всього два дні тому мій світ і не розпадався на частини через цю гидотну ситуацію з флешкою.

Веремій за своїм столом. Сидить, опираючись підборіддям на стиснуту у кулак долоню і ще проглядає якісь документи. Він у сорочці з підкоченими до ліктів рукавами. З-під вій тихо милуюсь його правильним профілем, міцною шиєю і підкачаними біцепсами, що випирають з-під тонкої тканини.

На роботі на щастя без нових неприємностей. Навіть Мілана поводить себе доволі ввічливо при кожній зустрічі з нами. Це підозріло. Не можу викинути відчуття якогось підступу. Тим паче, коли згадаю її посмішку тоді у вікні. Мороз шкірою йде від цього ще зараз. Якось занадто просто вона здалася і відступила. Чи просто вдала, що відступила, а планує якусь каверзу?

Веремій пояснює це тим, що зараз нею займається його друг Макс. Займається, так би мовити, у широкому сенсі слова. Я щиро здивована.

— Я з твоїм другом, звісно, ще не знайома, та якось у мене склалося враження про нього, що він доволі глибока особистість. З твоїх слів, — видаю, зробивши черговий ковток чаю.

— Так і є, — Веремій лише хмикає, відірвавшись від своїх документів і повернувши голову у мою сторону.

— Нуу, якось мене це не переконує. Він і Мілана? Серйозно? І де ж глибина особистості в цієї сучки? — навіть не приховую скептицизм.

— Люба моя, її глибина полягає дещо в іншій площині.

— Оо, Бриль! Не кажи мені, що за нього думає його член. Я гадала, що він айтівець, врешті. Хіба ні?

Веремій раптом закидує голову і починає гучно реготати. Я розгублено вигинаю брови. Що такого смішного я сказала? Закінчивши реготати відповідає:

— Ну так, але яким боком це стосується сексу? — у його очах все ще стрибають смішинки.

Я лише закочую очі. Ось тобі й маєш. Тільки доходить до тілесних утіх і чоловік вже думає не тим місцем, що треба.

— Це не зовсім так, — вгадує мої думки, — Якщо б він хотів серйозних стосунків, повір, він би думав головою. Але це просто секс. Тому тут він ведеться на ті принади, які вона щедро готова дарувати.

— Але з точки зору жінки це так мабуть не виглядає, не думаєш? — сама собі дивуюся — це я зараз що ще й заступаюся за цю курку блондинисту?

— Оо, Злато, хто хто, а це стерво готове в першу чергу в своє задоволення розсовувати ноги перед ким їй схочеться і то сильно не перейматиметься.

Пильно дивлюся йому в очі. Якось надто впевнено він це каже. А чи не з власного досвіду? Раптом пронизує огидний здогад. Не втримуюсь.

— Ти з нею спав?

— Що ти маєш на увазі? — бачу, що він здивований чи то навіть шокований моїм запитанням.

— О, Бриль, думай! Маю на увазі чи ти її трахав? У своє чи її задоволення, байдуже, — єхидно кажу, — Суть вловлюєш?

— Злато, я вже здається казав тобі, що не сплю з Міланою, — спокійно відповідає, — Ми просто колеги.

— Так це було ще коли ти мене підвозив, — протягую згадуючи.

— І від тоді нічого не змінилося, — закінчує він, — Знаєш, мені було якось не до неї. Крутилась тут одна струнка, довгонога, кароока красуня з неймовірними каштановими косами. Кожного разу коли твоє волосся падало на спину, сягаючи аж до талії — мені руки так і свербіли провести по ньому вниз і ляснути по апетитних сідницях.

На цих словах його голос сексуально хрипне, а замріяний погляд ковзає по мені з голови до ніг. Я ж зависаю і лише кліпаю. Уяви не мала, що він вже тоді хотів мене не менше мого.

В цей момент починає дзвонити стільниковий телефон у прийомній. Я швидко зістрибую з дивана, ставлю чашку з недопитим чаєм на низенький прямокутний столик, що стоїть поруч. Підхоплю кремові туфлі на шпильках, які встигла скинути, коли вмощувалась калачиком на дивані. Взуваюсь і стрімко вибігаю у приймальню. Телефон розривається. Бачу, що це охорона. Гальмую біля столу, зриваю слухавку.

— Прийомна Веремія Юрієвича, слухаю.

На тому кінці повідомляють, що приїхала служба доставки. О, чудовенько. Я вже зголодніла. Даю добро на пропуск кур’єра і кладу слухавку.

За декілька хвилин у прийомну заходить стрункий привітний юнак. Викладає наше замовлення на мій стіл, я оплачую і повертаюсь з цим всім добром назад в кабінет. Веремій якраз з кимось розмовляє по телефону. Я тихенько підходжу до столика, виймаю з пакета квадратні паперові коробочки, палички та соус.

Поки розставляю все це на столику чую, як Веремій промовляє слово «Сотник» і далі я вже поневолі дослухаюся до розмови. Повертаюся до нього запитально звівши брови. Він завершує виклик і відповідає на моє німе питання.

— Ярослав Іванович телефонував. Він зв’язався з адвокатом Сотника, щоб домовитися про всі важливі нюанси щодо завершення цієї ситуації.

— Уявляю як Сотник зараз тріумфує, — кажу, а самій аж зуби зводить.

Минулих два дні ми негласно намагалися уникати цієї теми. Веремій сказав, що все вирішить. І я довірилася йому.

Чудовий настрій, як і апетит, які були ще мить назад, безслідно зникають. Раптом чую стук у двері прийомної і швиденько поспішаю на своє робоче місце.

Відчиняються двері і заходить високий чоловік. Він у потертих місцями джинсах і білій вільного крою футболці. Лише по підкачаних мускулах на руках можу зробити висновок, що теж мабуть зал відвідує. Симпатичні риси обличчя, квадратне вольове підборіддя зі щетиною, блакитні широко посаджені очі і каштанове волосся, мабуть до плеч. Тільки припускаю, бо чоловік зібрав його у короткий хвостик низько на потилиці, як рокер якийсь, тільки кілька пасем вибилися і обрамляють обличчя з обох боків.

Від нього так і віє невловимою брутальною харизмою. Чоловік ще не встигає промовити й слова, а я вже розумію, що жінки мабуть лиш за помахом пальця падають йому до ніг, чи правильніше буде сказати — до його ліжка. Тоді він усміхається білозубою відкритою посмішкою і видає: