Моя неймовірна спокуса - Аріана Мел

Злата

Я ні на грам не вірю, що все добре. Що цей покидьок хотів? Веремій виглядає злим як чортяка. Чому він не хоче мені нічого розповісти? Не довіряє?

Мене мучать сумніви. На серці важко, наче хто залізну гирю поклав. Чорт, Бриль! А як же відвертість, чесність? Довіра, врешті-решт! Я ж бо вчусь відстоювати себе сама, то чому ж ти зараз дієш неначе мені поза спиною?

Мені гірко від цієї думки. Непевність черв’ячком так і норовить заповзти в душу. Дідько! Годі! Мені значно комфортніше з кігтиками. Подобається, як я змінююсь. Почуття впевненості. Тоді відчуваю, що керую власним життям сама. Геть набридло, коли це робить хтось інший. Навіть ти, Бриль!

Не хочеш бути чесним? То доведеться. У стосунках зі мною буде тільки так. На менше я більше не погоджуюсь!

Не стежу за часом, ще серджусь через цю ситуацію, коли в робочий чат приходить повідомлення від нього:

«Скасуй всі мої зустрічі на сьогодні. І до кінця дня мене нікому не турбувати»

Сухо. І навіть не телефоном, а в чат. Чи означає це, що турбувати не дозволено навіть мені?

Просто киплю. Я розуміла, що поєднувати стосунки і робочі обов’язки буде важко. Тим паче — це абсолютно, кардинально інша ситуація ніж з Сотником. Але отак написати, наче я просто секретарка і у нас в кожного своє життя. Ніби не було вчорашньої розмови і освідчень у почуттях..

Ще трішки і мені просто зірве дах зі злості і вухами повалить пар. Підриваюся з-за столу і як фурія влітаю в його кабінет. В цей раз дурні думки про «постукати, перед тим, як зайти» вже не залітають у мою голову.

Перше що бачу — Веремій, який сидить за столом, пальцями розмасажовуючи скроні. Очі заплющені, вуста міцно стиснуті. Від звуку дверей, що різко прочинились, його очі різко широко розплющуються. Погляд злий, навіть відверто погрозливий. Мені, вмить, проноситься холодок хребтом від цієї злоби. Тоді глибини його зіниць яснішають. Він впізнає мене, розслабляється.

— Може таки поясниш? — жорстко кидаю.

Мовчить. Дивиться. Зважує.

— Зараз не найкращий час для пояснень, Злато.

— Не погоджуюся. Якщо у нас стосунки — то відвертість, гадаю, йде у комплекті, — не можу стримати єхидний тон.

Він лише втомлено зітхає. Послаблює трохи краватку.

— Ти маєш рацію, звісно. Але зараз є певні обставини.. 

Не даю йому закінчити речення, підходжу впритул до столу. Спираюся долонями на стільницю і нахиляюся вперед так, що ми мало носами не торкаємося.

— Жодні обставини, чуєш, жодні, — кажу повільно, наголошуючи на кожному слові, — не завадять мені дізнатися, що від тебе було потрібно цій наволочі Сотнику. І краще буде, якщо я це дізнаюся від тебе, аніж від нього.

В моїх очах буря. Грім і блискавиці рвуть і мечуть. А він раптом посміхається. Моєю такою вже улюбленою чуттєвою посмішкою.

— Скажена кішечка, — його п’ятірня пірнає у чорну копну, проводить пальцями. Обличчя трохи розслабляється.

— Що б тобі не говорив Давид — ми це вирішуватимемо разом, — кажу.

Він лише мовчить. Та в погляді з’являється щось ще. Що це? Захоплення?

Піднімається з-за столу, обходить його, захоплює мене у сталеві гарячі обійми. Буквально впивається в уста поцілунком, який одурманює.

Якщо він хотів вибити мені землю з-під ніг — то йому це чудово вдається.

Мені перехоплює подих. Ніжні уста горять. Забарвилися, немов маковий цвіт. Блискавиці на дні зіниць змінюються грайливими іскринками. Відриваюсь від нього. Намагаюсь вирівняти дихання. 

— Хитрий, — протягую з півусмішкою, — Це такий маневр, щоб мене відволікти?

Хмикаю. Метод діє. Змушую себе повернути маску суворості на обличчя.

— Здогадлива, — усміхається, коротко чмокаючи мене в кінчик носика, — Хочу сьогоднішній день провести лише з тобою. Тільки ми. Удвох. Що скажеш?

Розумію, що він і далі не хоче бути відвертим. Гаразд. Підемо іншим шляхом.

— Спокуслива ідея, — відповідаю йому таким же грайливим цьомчиком в щоку, — Ти вмієш бути переконливим. Отже йду скасую всі твої зустрічі? 

Він згідно киває. Я ж, стріляючи бісиками з-під вій, вивільняюся з його обіймів та йду назад в приймальну. Скасовую всі записи на сьогодні. Збираю свої речі, закидую у сумочку та прямую до нього в кабінет. Акуратно прочиняю двері та заходжу. Бриль стоїть в профіль до дверей та задумливо крутить щось у пальцях. Підходжу ближче.

— Все готово, любий. Всі зустрічі скасувала, — він рвучко підводить на мене погляд. Розумію, що я застала його зненацька. Він не почув, коли я увійшла. Та по його виразу обличчя нічого не можу прочитати. Він наче замкнувся.

— Що це? — киваю на флешку.

— Це те, що потрібно вирішити, — каже і недбало закидає носій у кишеню штанів.

Відмічаю про себе цей його рух. Нічого не кажу, але певні здогади все ж закрадаються у мою голову. Що як це якось пов’язано з Сотником?

— Ходімо, я викликав таксі. Воно вже чекає, — змінює тему Веремій.

— Не твоїм авто? — здивовано вигинаю брови.

— Ні, — бачить, що така відповідь мене не надто влаштовує, — Я пригостився бурбоном. Закортіло.

Я лише примружую очі. Жодного разу не зауважувала, щоб він вживав щось із спиртного посеред робочого дня. Що ж сталося між ними такого, що Веремій навіть випивкою не погребував?

Злегка дратуюсь від цих недомовок і намір все з’ясувати робиться лише сильнішим, майже непереборним. Мої пальці мимоволі стискаються у кулачки. З’являється таке спокусливе, в чомусь навіть дитяче, бажання занурити зараз руку у ту кишеню де зникла флешка, швидко вхопити її і бігцем вставити у ноут, щоб на власні очі пересвідчитись, що не все так критично, як намагається переконати мене Бриль.

Ану Злато, видихни. Запросто спалитися — це ми можемо. Ще мить і я опановую себе, проводжу відкритими долонями по бедрах вгору, вниз, наче розгладжуючи складки спідниці. А підступна думка вже міцно сидить у свідомості і б’є єхидним голосом у скроні «Що на тій довбаній флешці? Що там? Що?» Сухо сковтую. У горлі наче пустеля. Врешті вимовляю: