Моя неймовірна спокуса - Аріана Мел

Всіх все влаштовує. Ну і чудово. Кладу трубку. І тільки-но хочу піти і повідомити радісну новину Веремію, як без стуку відчиняються двері у приймальну і заходить.. Сотник з якимось низькуватим, трохи огрядним чоловіком у віці.

Сотник?! Шок у моїй голові вибухає оглушливою тишею. Такою, що тисне на вушні перетинки. Враження, ніби я пірнула на дно океану раптом. Тільки й можу що німо кліпати і беззвучно відкривати і закривати рот.

А от Давид не губиться зовсім.

— О, свою підстилку поклав одразу біля дверей. Щоб не потрібно було далеко ходити справляти зрозумілі чоловічі потреби, — єхидно гарчить.

Ці жорсткі слова наче ляпас — приводять мене до тями. Я вдихаю.

— Чого тобі? — шиплю.

— Мені з давнім другом треба перетерти. У нас стільки спільного. Навіть шльондри ті самі.., — гидко шкірить зуби.

Я важко дихаю. Спочатку ця сучка Лана, тепер ось цей от козел. Що це за тиждень такий?

— Сядь, — гарчу безапеляційним тоном, знімаючи трубку, — Повідомлю про тебе і уточню чи прийме.

Краєм ока відмічаю його здивування. Що? Не подобається нова Злата? Звик, що я завжди схиляю голову. Дзуськи тепер! Це в минулому.

— Веремію, тут до тебе непрохані гості, — без формальностей сухо кажу.

— Хто? — він одразу зібраний, чуючи недобре по моєму тону.

— Сотник. Хоче теми спільні обговорити.

Давид уважно ловить кожне моє слово. Кривиться, коли чує як я зневажливо випльовую його ім’я.

На тому кінці різко обривається зв’язок. Ще мить і широко розчиняються двері. Веремій зовні спокійний, але відчуття таке наче він, як звір приготувався до стрибка. У очах крижаний холод.

— Чим зобов’язаний? — без будь-яких вітань зневажливо кидає Бриль.

— О, Друже, є розмова. І повір, ти захочеш мене вислухати, — тягне так впевнено і солодко, що я вірю, що в Давида є козирі в рукавах. Кидаю мимохідь погляд на Веремія. Бачу в його очах той же висновок, до якого я дійшла секунду тому.

Міцно стискаю щелепу, аж зуби зводить. Чорт! Ще цього бракувало!

Веремій розвертається і йде назад в кабінет, на ходу кидаючи. 

— У тебе є декілька хвилин.

Я бачу як у Давида ходять жовна. Він у гніві, але стримується. Йде як цуценя на повідку за Брилем.

Зло хмикаю. А щоб тобі паршивець. Огрядний чоловік на німо трусить за Давидом навіть не повертаючи голову у мою сторону.

За ними з грюкотом зачиняються двері.

Любі читачі, буду рада, якщо підтримаєте історію зірочками)
Також не забувайте підписатися на мою сторінку, щоб отримувати сповіщення про оновлення)