Моя неймовірна спокуса - Аріана Мел

— Зрозуміло. Йдемо? — розвертаюся і не чекаю його, прямую до виходу. По дорозі гарячково міркую як же все обережно дізнатись.

Ми виходимо з будівлі. Авто вже й справді чекає. Вмощуємося на заднє сидіння. Крізь вікно в авто бачу у вікні офісу застиглу Мілану. На її обличчі сяє недобра посмішка. Вона не відриває погляду від мене доки авто не повертає за ріг вулиці.

А оце вже дивно. Ще дивніше ніж поведінка Бриля. Яким боком тут Мілана? Відчуття таке, наче конкретно наді мною згущуються хмари і ось-ось небо розверзнеться непереборною стихією, потужним, руйнівним буревієм.

Шкіра вкривається сиротами, серцебиття пришвидшується. Що знову? Чого чекати? А найважливіше від кого саме чекати удару? А що він буде я вже якось не маю сумнівів.

Таксі під’їжджає під будинок, де у Бриля апартаменти. Паркується. Ми виходимо та прямуємо до будинку. Заходимо у фоє. Вітаємося з консьєржем та очікуємо на ліфт. Вже в кабінці, натиснувши на необхідну кнопку, не витримую.

— Веремію, чи є те, що мені потрібно знати? — прискіпливо зазираю йому в очі, — Скажи мені, будь ласка. Будь відвертим.

Вирішую дати йому ще один шанс на правду, адже вже гостро відчуваю, що щось не так.

У його очах з’являється щось невловиме і одразу ж зникає. На обличчі знову маска відчуження. Мене наче боляче ріжуть чимсь гострим по серці. Далі можу і не дивитися, я й так знаю вже що він скаже.

— Ні, нічого, — каже сухо і лише натяк на скупу емоцію видає, що йому неначе шкода так відповідати, та він не може чи не хоче інакше.

— Що ж.., — відчиняються двері ліфта.

Ми виходимо. Він дістає ключі і відмикає замок. У передпокої роззуваюсь, залишаю сумочку і прямую на кухню.

— Робитиму каву. Ти будеш? — тихо запитую.

— Так, кицю. Але я спочатку в душ.

Бачу, який він понурений. Тому бажання дізнатись що до чого вже практично нездоланне.

— Так, гаразд.

Ставлю дві чашки у кавовий апарат і йду у спальню. На ліжку лежить його одяг, який він недбало скинув купою. Геть для нього не характерно. Зазвичай він любить, щоб все було поскладано і не лінується й сам це робити. Переводжу погляд на комод. Дідько! Ноута немає, отже він у кабінеті.

Підходжу до ліжка. Дістаю штани. Руки трусяться, та я нишпорю по кишенях. Відчуваю себе огидно, наче злодійка якась. Знаходжу флешку. Секунду дивлюсь на цей квадратик і розвертаюсь до виходу. Серцебиття скажене. Тілом вирує жар. Адреналін зашкалює. Лупить в голову не гірше екстазі.

Нашорошую вуха. Прислухаюсь. Так, чую шум води у ванній. Легке тремтіння проноситься хребтом зверху вниз і віддає аж у кінчиках пальців. Та я лише міцніше стискаю носій. Рішення прийняте і хай все йде під три чорти.

Навшпиньках швидко просуваюся квартирою до кабінету. Добре, що він у протилежному боці від ванної. Натискаю на клямку. Хух! Відчинено. Чи можу я це сприймати як знак, що роблю правильно?

Вже байдуже. Заходжу та зачиняю за собою двері. На мить притискаюсь спиною до них та видихаю. Серце далі неймовірно стукоче. Скронею скочується краплина поту. Вдихаю та набираюсь сміливості. Обводжу поглядом кімнату. Тут дуже затишно. Кімната у світлих тонах, все дуже лаконічно . Крім столу з м'яким кріслом тут ще є книжкові стелажі та отоманка. Я раніше сюди не заходила. Якось не було потреби. Його стіл — одразу навпроти дверей, на ньому ноутбук. Підходжу, піднімаю кришку та натискаю на клавішу живлення. Чекаю поки увімкнеться.

Моє дихання пришвидшується. Серце тарабанить у грудях так, що мені здається, що його чути по всій квартирі. У горлі — жодної краплини, так сухо, а руки тремтять. Чорт!!! Чого так довго?

Ще довга нескінченна мить, і бінго!

Комп нарешті вмикається. Вже не думаючи вставляю флешку у USB-порт і знову чекаю. На носієві лише один файл. Натискаю на нього і знову чекаю поки завантажується.

Краєм вуха чую, як Бриль ходить по квартирі. Моє дихання збивається. Тремтіння заполоняє все тіло. Мурахи казяться на шкірі і бігають хто куди, натикаючись один на одного. Всі в паніці. Чого тут, в біса, так спекотно?

Чую, як він гукає мене, та вперто переводжу погляд на екран.

У якусь мить я ціпенію. Від того що бачу, зіниці розширюються з жаху. З горла хоче вирватися пронизливий крик, та я тільки й можу, що відкривати і закривати рота не видаючи жодного звуку. А моє внутрішнє я в цей час розпачливо горланить. Так голосно і так німо водночас. Я чую у вухах дивний шум і не одразу розумію, що це шум моєї власної крові, що скажено ганяє жилами.

Раптом двері у кабінет відчиняються. Заходить Веремій. Загорнутий у сірий махровий халат. Волоссям ще стікають краплі води. Але погляд у нього вже ясніший. Душ явно пішов йому на користь.

Він здивовано дивиться на мене. Не розуміє, мабуть, що я загубила у його кабінеті. Тоді ковзає очима по мені вниз, переміщається на ноут, зупиняється на цьому злощасному залізному шматку з інформацією. І так повільно переводить важкий погляд назад на мене. А я, мов в якомусь трансі, заворожено спостерігаю, як на його обличчі змінюються емоції..

Любі читачі, буду вдячна за вашу підтримку історії зірочками та коментарями)

Також не забувайте підписуватись на мою сторінку, щоб отримувати сповіщення про оновлення)