Моя неймовірна спокуса - Аріана Мел

Я, мов в якомусь трансі, заворожено спостерігаю, як на його обличчі змінюються емоції..На краю свідомості відмічаю, що це так дивно бачити, як він втрачає контроль над собою.

Його здивування за секунду змінюється на дику злість. І ось він вже обпікає мене цим поглядом немов вогнем, так що душу рве на частини. Чого він злиться? Хіба не маю злитись зрештою я?

Дерев'янію. Лише й можу, що тупо кліпати. Намагаюся побороти нудоту, яка підступає до горла. Повітря геть бракує. Він ступає крок у мою сторону.

Пильно вдивляється в мої очі. Бачу як його гнів по трохи розсіюється. Мабуть бачить на дні моїх зіниць той  дикий жах та огиду, бо зараз я читаю в нього на обличчі..розкаяння?

— Злато, — запинається, хапається руками за свою голову, стискає скроні і проводить долонями по щоках вниз, — Я не хотів щоб ти це бачила.

А в мене раптом виривається смішок. Істерика вже дуже близько і погрожує накрити мене з головою.

— Я це не бачила.. Я тут у головній ролі, — думаю що кричу, та виривається лише якесь хрипле булькання, — Трясця, Бриль! Як ти міг так зі мною вчинити? Брехати просто у вічі. Я двічі тебе сьогодні питала.

Запинаюсь, горло здавлюють спазми від ридань, які прориваються на волю. Я схлипую. Він у два кроки опиняється біля столу, по іншу сторону від мене. Дикими очима дивлюся на нього, різко піднімаю руку вгору, жестом зупиняючи його. А на екрані якраз прокручуються найпікантніші моменти відео. Благо, що на компі звук вимкнений.

— Не підходь. Просто стій де стоїш! — я в паніці, відчуваю себе загнаною у глухий кут.

Щось у моєму голосі заставляє його застигнути мов укопаний. Я висмикую флешку і гидливо кидаю на стіл. Піднімаюся з стільця, спираючись на стіл, і важко дихаю. Важкі краплі градом падають на стільницю і цю залізячку, яка похитнула мій світ.

Боже, це якийсь жах на яву. Гірше не придумаєш. Невже він це бачив? Згаряю від сорому і дико хочу провалилися крізь землю.

— Злато, дозволь пояснити, — він понуро, винно хилить голову.

— Що пояснити? Хіба є що? Не думаю, що після такого ми можемо бути разом, — мої руки тремтять, як і слова, які ріжуть душу без ножа. Вивертають мене зсередини.

Адже хіба він зможе бути з жінкою після такого. Та і я навряд чи зможу. Кожного разу дивитимусь в його очі і бачитиму в них ті злощасні кадри. Сумнівів не маю, що це відео люб’язно надав сам Сотник, бо ж це в його квартирі знято. Яка ницість.

Але, чорт, для чого? Щоб ми розбіглися? Так сильно хоче помститися за те, що його випхали з роботи? Чи просто несила бачити мене щасливою поруч з іншим? Чи тут ще щось? Щось геть інше. Можливо він настільки ненавидить Бриля, що вже не гребує жодними методами аби йому насолити. Чим не помста — принизити жінку, яку кохає його заклятий ворог, зробити її огидною в його очах. Хм. Я гублюся в здогадках.

— Не кажи дурниць! Я тебе не відпущу нікуди, — каже твердим, мов криця, голосом. Стрімко оминає стіл і зупиняється поруч зі мною.

— Не торкайся мене. Не можу. Не після цього, — мені все це здається сюрреалізмом якимсь.

— Злато, подивись на мене, — він ніжно бере моє обличчя в свої долоні, а мої сльози тільки ряснішають, — Я не дивився це кляте відео. Не зміг...

Він запинається. А до мене починає доходити зміст того, що він каже.

Не бачив. Веремій не бачив! Він не дивився! Боже. Жадібно вдихаю повітря, а з душі наче камінь падає.

Я тупо дивлюся на нього, а запізніла радість накриває хвилею і мало не збиває з ніг. Моє серце дико стукоче у грудях, горло спазмує. Намагаюся сковтнути. Розслабитись і повірити нарешті, що це реально.

Видихаю. Вбираю в себе цю радість всіма фібрами. Вона неймовірна. Запаморочлива. Скажена. Від цієї думки геть ноги слабнуть. Вони немов желе.

Намагаюсь вирівняти дихання, бо ще ковтаю сльози, які навіть не думаю стримувати. Бо зараз це сльози звільнення.

Його пальці зариваються у моє волосся. Він нахиляє голову і тулиться чолом до моєї скроні. Жадібно вдихає запах.

Відчуваю як ним трусить. Це для мене в новинку, адже він завжди так майстерно володіє собою. Тоді міцні руки подорожують вниз спиною, погладжують легкими заспокійливими рухами. Він зараз поводиться зі мною як із переляканою ланню, яка через будь-який необережний рух ось-ось втече.

Мене це геть розчулює. Сама обнімаю його у відповідь і втикаюся носом йому у груди, там де поли халату розійшлися. Залишаю мокрі сліди на шкірі від солоних гірких сліз. Відчуваю як скажено гупає мені у скроню його серце. Розумію, що його хвилювання справжнє, не вигадане.

Він тулить мене до себе, гладить по волоссі.

— Злато, все буде добре.

— Що? Що він хоче? Чого хоче добитися цим відео? Навіщо він взагалі дав його тобі? — гикаю, ще запинаючись від сліз.

— Він хоче, щоб ми замнули справу. А в обмін він зітре всі копії і оригінал, звісно.

— Щооо?! — злісне обурення пробирається у кожну клітину мого тіла.

— Так, кицю. А якщо ми цього не зробимо, він оприлюднить це відео і поширить порносайтами. І твої контакти, як бонус. Анонімно, звісно, — його голос якийсь глухий і приречений.

Нищівний гнів проноситься пекельним вогнем усім моїм єством. Тепер я розумію, чому Бриль посеред дня випивав. Мені й самій зараз би не завадило. Чогось міцного. Міцнішого за улюблене вино.

Піднімаю обличчя вгору. Дивлюсь в кохані сталеві очі.

— Почуваю себе жахливо зараз. Але.. Дякую, що не дивився.

Глибоко вдихаю, намагаюся заспокоїтися. А Веремій дивиться якимось зачарованим поглядом, тоді повільно нахиляється і дуже обережно торкається моїх губ. Так ніби я якась фарфорова статуетка. Геть крихка.

Відповідаю йому з усім пилом, зі всім, що зараз накипіло в мені. Образою, відчаєм, розчаруванням та радістю врешті-решт. Я так прагну звільнення. І він дає його мені. Відповідає, глибоко проникаючи у мій рот язиком, пестить ним, наче досліджує заново.