Під чужим прапором. Пригоди Марка Шведа. Книга 3 - Лариса Підгірна

— Зуміє, — кивнув Марко.

Селфрідж усміхнувся.

— Донька свого батька! Гени. Колись ми з містером Сеймуром творили справжні дива… Хех-х-х, — скрушно зітхнув він. — Роки-роки… Ну, йдіть, мій друже, усе буде добре. Тримайте мене на рахунок цієї фотографині в курсі. А раптом…

— Звісно.

Марко потиснув руку Селфріджу, пам’ятаючи про його дар бачити чужі думки, змусив себе думати про Лізу і Марго.

Та вже на вулиці думки його закрутилися в іншому, бажаному напрямку. Якщо справді ця фотографиня займається тим, у чому він її запідозрив — це буде гарна справа. В першу чергу для його просування у МІ-6. Це означатиме більше можливостей, більше доступу, більше інструментів. Це означає, що звідси, з Лондона, він зможе підсилити роботу Коновальця у Женеві, підсилити усе, що стосується української справи…

* * *

Арнольд Дейч уважно читав. Перечитував уже вдруге звіт Едіт Тюдор-Харт про встановлення контакту з новими потенційними об’єктами, що був більш ніж обнадійливим. Так, коли їй загнати кілька шпичок під хвоста, вона починає працювати…

Власне, тут він не зовсім справедливий. Про цих об’єктів Едіт хотіла поговорити з ним ще минулого разу. Але він — ніде правди діти — був не в настрої, не в гуморі, не в силах слухати її.

У той день у лікарняній палаті стікала кров’ю Джозефіна. Її вперте намагання завагітніти і виносити здорову дитину знову завершилося фіаско.

Дейч розмовляв із лікарем, він знав, що вина може бути й не у здоров’ї Джозі. Лікар сказав, що у їхній крові є щось, що у поєднанні може не підходити для зачаття майбутньої дитини, що наука не стоїть на місці й ведуться нові дослідження, але дива може й не статися. У них із Фіни може просто не бути дітей. Ніколи. І якщо він бажає мати повноцінну родину, то… Лікар стишив голос і обережно порадив розлучитися з Джозефіною і знайти собі іншу жінку.

Дейч глибоко вдихнув. Це, звісно, дурниця. Шукати іншу він не буде, вони спробують ще раз, і якщо доведеться — ще раз… Зрештою, вони з Фіни ще молоді, і у них все може вийти!

Ах, так, Едіт… І її донесення. Гарно. Те, що вона пише — гарно.

— Вона дуже мила дамочка, — почала Едіт, не зважаючи на те, що Арнольд не відривав погляду від аркушів її звіту. — Ця Елізабет Мак-Міллан… Дуже. І дурненька, як набите тирсою ведмежа, — гмикнула вона. — Арнольде, от чому чоловіки завжди обирають отаких дурненьких жіночок?

— Га? — Дейч підвів очі на Едіт. — А-а-а… Не завжди, — проказав і знову поринув у читання.

— Вона кохається у гарному вбранні, парфумах, предметах розкоші, — продовжувала Едіт. — Для неї пристойна порцеляна на обідньому столі важливіша за те, що хтось не має й окрайця хліба на обід. Вона геть не розуміє свого чоловіка, який безмежно її кохає, та попри все щиро співчуває простому люду…

— І хто у нас чоловік? — поцікавився Дейч.

— О… Тут і починається найцікавіше, — усміхнулася Едіт Тюдор-Харт. — Чоловік у нас, ти тільки уяви, сам Алекс Мак-Міллан.

Едіт зробила ефектну паузу, щоб насолодитися виразом обличчя Арнольда Дейча.

— Хто? — перепитав він, не вірячи власним вухам.

— Ти почув. Алекс Мак-Міллан. Той самий журналіст з «Обзервер», аналітичними оглядами якого ти так захоплюєшся, Арнольде.

Дейч присвиснув.

Думки про Джозефіну, втрачену дитину та сімейну драму враз кудись поділися, поступившись місцем «священній порожнечі», як любив Дейч називати стан, коли його мозок був готовий до сприйняття вартісної інформації.

— Алекс Мак-Міллан… Бути цього не може… — прошепотів він. — Ти хоч знаєш, на кого вийшла, моя маленька Едіт?

— Здогадуюся, — кивнула вона.

— Отож-бо…

— І до чого ви добалакалися з його дружиною?

— Місіс Мак-Міллан сказала, що уже поспілкувалася з чоловіком, він не має нічого проти фотопортрету їхньої доньки, але з родинним фото доведеться трошки зачекати… У нього якісь справи, його просто не буде кілька днів у Англії…

— Пф-ф-ф, — видихнув Дейч. — Прекрасно, те, що треба, Едіт! — Він підвівся і енергійно закрокував кімнатою туди-сюди. — Центр нас звинувачує у бездіяльності, у недостатній цілеспрямованості, у нерезультативності… Якби тобі вдалося завербувати Алекса Мак-Міллана, це змогло б компенсувати усі ці безпідставні звинувачення на адресу лондонської резидентури. Так… спокійно, Едіт! — проказав він більше для себе, ніж до своєї співрозмовниці. — Спокійно… Головне, щоб риба не зірвалася! Алекс Мак-Міллан, журналіст «Обзервер»! Та це ключ до вирішення багатьох проблем! Ти знаєш, із людьми якого рівня він спілкується? Ти знаєш, до яких місць він вхожий?

— Так… — почала було Едіт. — Але вже під час нашої другої зустрічі Елізабет Мак-Міллан, його дружина, за склянкою лікеру…

— Так, так… Ти сказала, що вона геть не розуміє свого чоловіка, який співчуває простому люду… — перебив її Арнольд Дейч. — Із цього місця детальніше, будь-ласка.

— А я думала, ти мене не слухав, — задоволено відказала Едіт. — Так, за склянкою вишневого лікеру, — продовжила вона, — вибачай, це все, що у мене знайшлося на ту мить у салоні, — так от, місіс Мак-Міллан під час нашої другої зустрічі зізналася, що просто божеволіє через ці немудрі ідеї чоловіка.

Дейч запитально глянув на Едіт.

— Які немудрі ідеї?

— Він вважає, що наш світ прогнив, як старий човен, що вся ця політика ні к чорту — так мені лялякала місіс Мак-Міллан, — проказала Едіт. — Уяви тільки! Вона мало не сповідалася мені. Вочевидь, їй немає з ким поділитися цими своїми переживаннями! Те, що її цілком влаштовує і задовольняє, те, що вона вважає опорою і міцним фундаментом свого буття, її благовірний називає задушливою атмосферою! Він ненавидить всі ці класові умовності, привілеї одних і злидарство інших…

— Так-так-так… — стримано промовив Дейч. — У його статтях дуже часто проскакували такі думки, але я й подумати не міг, що Мак-Міллан — наша людина.

— Саме так! — ствердно промовила Едіт. — І знаєш, Арнольде, чим його жіночка мене добила? Уже геть захмеліла від мого лікеру, місіс Мак-Міллан розплакалася і зізналася: її чоловік серйозно вважає, що комунізм для Великої Британії є рішенням британської політичної дилеми. Але такі твердження містера Мак-Міллана руйнують її звичний світ, її сімейну ідилію, на яку вона так сподівалася!

— Красуня! — прицмокнув язиком Дейч.

— Я? — кокетливо поцікавилася Едіт Тюдор-Харт.

— Звісно, ти! Красуня і розумниця. А дружина Мак-Міллана — дурна курка. Розкидатися такими словами! Та вона могла б зруйнувати блискучу кар’єру свого благовірного за один день! Але ж як нам це з руки, Едіт! Вона просто дурна, балакуча, пустоголова курка!

— Потім, — продовжувала Едіт, — вона витерла сльози і довго просила мене,