Під чужим прапором. Пригоди Марка Шведа. Книга 3 - Лариса Підгірна

— А що він робив? — запитала. — Як лікував?

— Нічого особливого… — Марко стенув плечима. — Просто клав долоню мені на плече, проводив по спині… Іноді здавалося, наче у нього із долоні б’є вогняний струмінь просто у болюче місце, у м’язи. Здавалося, я можу бачити, як всі пошкоджені тканини знову зростаються, оновлюються… Як пульсує кров! Було кілька сеансів. Сьогодні я вирішив переконатися, що справді одужав. І, як бачиш, лікування містера Селфріджа таки допомогло… Я умовив Флемінга побоксувати зі мною — рука чудово діє! Я не відчуваю жодного дискомфорту чи болю.

Ліза винувато глипнула на Марка.

— Пробач мені… Я у будь-якому разі не повинна була…

— Усе добре! Ну, Лізонько… Усе ж добре! Знаєш, кохана, як мені було важко мовчати про моє одужання? Не казати тобі? Хотілося розповісти ще того самого дня. Але я спершу хотів пересвідчитися, впевнитися самому, що то не якась фантасмагорія.

Вона усміхнулася.

— Я скучила за тобою таким, Марку! — проказала тихо.

— І я. За такими нами, — не відриваючи погляду від дороги, додав він.

Його ліва рука торкнулася її коліна, пальці вправно підчепили поділ сукні, потягнули вгору, ковзнули по шовковій панчосі, аж до защіпки шовкового пояса.

— Бачиш… я ж казав — рука діє чудово! — знову мовив він, усміхаючись собі під ніс.

Елізабет зайшлася сміхом, упіймала коліньми Маркову долоню.

— Дурненький, це ж не та рука!

Він звернув у якийсь порожній провулок, далі повів авто за місто, манівцями, аж поки останні поодинокі будинки не залишилися далеко позаду. З’їхав на грунтівку, що вела у напрямку потемнілої смуги лісу на горизонті.

— Ти куди мене везеш? Маркусю… дитина ж удома зачекалася!

Він зупинив авто просто серед поля, заглушив мотора і повернувся до неї. Торкнувся долонею Лізиної щоки, занурив пальці у бездоганні хвилі зачіски.

— Маргарита з нянькою, — промовив, нахиляючись ближче, як уві сні знайшов губами її губи. — З нею нічого не станеться, — прошепотів, жадібно цілуючи Лізу. — Я шаленію від тебе, Елізабет Сеймур! Кохана моя!

Вона вивільнилася зі свого пальта. Нетерпляче потягнулася до нього, тільки-но Марко всадовив її собі на коліна. У вузькому просторі було геть незручно, але це вже не мало ніякого значення.

Він знову знайшов Лізині вуста.

Його пальці взялися за дрібні ґудзички сукні, що тягнулися від ямки на горлі униз, аж до шкіряного пояска на талії. Вивільнив її плечі, торкнувся пружних грудей під теплим шовком комбінації, занурився в них обличчям. Притис до себе її слухняне, гнучке, оголене до пояса тіло, відчув, як у ній усе стискається від солодкої напруги. Його губи тим часом поцілунком ловили її збитий подих, зціловували з шиї і грудей ледь вловимий аромат флердоранжу. Їхні стогони змішалися, повітря у салоні автомобіля стало густим і важким, схожим на те, яке буває перед грозою, перед першими розрядами грому і спалахами блискавки. Запітніле скло відгородило їх від навколишнього світу.

Якийсь час вони так лежали, занурившись одне в одного, вслухаючись у тишу і власне дихання, смакували післясмак поцілунків і пристрасті, що все ще витала у наелектризованому обмеженому просторі автомобільного салону.

Найменший порух було зробити ліньки.

Марко розслаблено видихнув, підняв голову, поцілував Лізині пом'яклі, напіввідкриті уста.

— Люблю тебе! — прошепотів їй на вухо. — Світ мені без тебе немилий, Лізо!

Вона тихенько засміялася, нарешті усвідомлюючи на собі вагу його тіла і те, як їй незручно лежати зараз отак під ним, у вузькому просторі на сидінні автомобіля.

— Я геть себе не відчуваю… — відповіла тихо. — Марку… ти розчавив мене. Мене більше немає!

— Вибач, вибач, люба моя…

Хотів було піднятися, та Ліза знову притягнула його до себе. Міцно обійняла за шию.

— Люблю тебе! Люблю тебе, Марку! Може… Бог за цю любов дасть мені народити для тебе ще одну дитинку? Сина… Ти хочеш?

— Звісно.

— Чому ти не зачекав, поки приїдемо додому? — прошепотіла йому на вухо вона. — Ми могли б кохатися вдома.

— А хто б нам удома дав спокійну годину? У білий день. Вдома — Маргарита. І нянька… Ото б накохалися.

Ліза розсміялася.

— Так, це правда. А якби нас тут хто побачив?

— Тю-ю-ю! — розсміявся уже він, повільно піднімаючись. — Серед поля? І що?

— Маркусю… — прошепотіла вона, знову притягаючи його до себе. — Коханий, як поїдеш до тієї чортової радянської Росії — благаю, повернися до мене живим і здоровим! Благаю! — повторила знову. — Якщо з тобою щось станеться, я того не переживу!

— Нічого зі мною не трапиться. Не говори дурниць, Лізо.

Вона і собі піднялася, і поки Марко знадвору застібав геть зім’яту сорочку й надягав жилет, вона так-сяк випростала ноги, натягнула бретельки комбінації і рукави сукні.

— Іди до мене! — покликав він її. Взявся поправляти зачіску, застібати незчисленні дрібні ґудзички сукенки.

— Більше її не одягай! — гмикнув, цілуючи Лізу в губи. — Морока, а не сукня! Поки розстібнеш, то забудеш, чого хотів. Геть не годиться ні для чого подібного!

* * *

— Я сьогодні розмовляла із однією фотографинею про портрет для Марго. Кажуть, вона — найкращий дитячий фотограф-портретист у Лондоні… — Ліза відклала убік складені стосиком відпрасовані підгузки Маргарита і подивилася на Марка в очікуванні.

Марко відірвався від газетної шпальти запитально глянувши на Лізу.

— Де ти її знайшла?

— О, — продовжувала Елізабет, — то не я її, а вона мене знайшла. Ми щоразу прогулюємося повз її фотосалон. І, як я зрозуміла, вона давно запримітила нас із Маргаритою. А оце вирішила нарешті підійти і запропонувати свої послуги.

— Цікаво… — Марко відклав убік газету.

— Місіс Едіт Тюдор-Харт, — продовжувала Елізабет, — так зовуть фотографиню, сказала, що ми з тобою дуже гарна пара і запропонувала зробити наш сімейний портрет. Не знаю, скільки то коштуватиме, але її роботи справді дуже талановиті.

Марко підвів очі на Лізу.

— Так-так-так… Гарна пара? З цього місця, будь ласкава, детальніше…

Елізабет здивовано глянула на Марка.

— У якому сенсі — детальніше?

— Ця фотографиня сказала, що ми з тобою гарна пара. Не хочу, щоб ти вважала мене занудою, але я особисто з цією місіс Тюдор-Харт не знайомий. Вона що, спостерігає за нами?

— Ну… — Елізабет стенула плечима. — Вітрина її фотосалону виходить на бульвар… Що дивного у тому, що вона видивляється серед перехожих потенційних клієнтів і пропонує свої послуги?

— Зрозуміло, — Марко знову поринув у читання газети.

— Тобі не подобається моя ідея, Маркусю?

— Ні, дуже подобається, — відповів він. — Нічого не маю проти… Єдине, із сімейним портретом… Лізо,