Під чужим прапором. Пригоди Марка Шведа. Книга 3 - Лариса Підгірна
Ян невпевнено попрямував слідом.
— То, може, ви мене сьогодні й поб’єте?
— Може, й поб’ю…
Менеджер клубу здивовано спостерігав за двома молодими джентльменами, що, приїхавши у незвично ранню годину, взялися лупцювати один одного з таким завзяттям, наче були давніми і запеклими ворогами. Жоден із них поступатися іншому не збирався ні у витривалості, ні у вправності. Після короткого відпочинку й кількох ковтків води вони знову взялися боксувати.
— Я все хотів запитати… — Флемінг спробував атакувати Марка зліва, — Ваше прізвище… справжнє прізвище англійською «swede» — швед, чи не так? Звідки таке прізвище? Ви ж наче родом з України… Звідкіля там шведи?
— Ви погано знаєтеся на європейській історії, мій друже! — проказав Марко. — Один мій предок служив свого часу у нашого гетьмана, Івана Мазепи таємним посланцем і не раз бував при дворі шведського короля Карла XII. Добре володів шведською мовою. То начебто через це його і прозвали шведом. А далі прізвисько стало прізвищем… Якось так.
— То він бував при дворі у того Карла, — не вгавав Ян, — що програв російському царю Петру І бій під Полтавою? Я щось таке читав, пам’ятаю… А вашого гетьмана, Мазепу, тоді ще нарекли зрадником…
Стрімкий аперкот мало не захопив Флемінга зненацька. Кулак Шведа різко зупинився у кількох міліметрах від Янового підборіддя. Флемінг витріщився на червону рукавичку, що мало не в’їхала йому в обличчя.
— Для Росії усі ми, українці, зрадники, — здавлено проказав Марко. — А надто через те, що не бажаємо ходити у московському ярмі.
З подвоєною енергією вони знову закружляли по рингу, атакуючи, завдаючи один одному цілком нежартівливих ударів.
— Я в захваті! — важко дихаючи, мовив Флемінг. — Правда-правда! Ще учора ви не могли і руки підняти, а сьогодні… такий… бокс! Але, мій друже, для кулачного бою у вас занадто тендітна рука… Рука піаніста, але аж ніяк не боксера-а-а-а… — додав він, пропускаючи Марків удар.
Кулак у червоній рукавичці цього разу важко ліг на щоку Яна. Флемінгу аж іскри полетіли з очей. На якусь мить здалося — нижня щелепа забовталася сама по собі.
— Так нормально? — з виразом вдаваного занепокоєння поцікавився Марко. — Не занадто тендітно?
Флемінг від болю аж рота скривив.
— Чорт… Тепер буде синець. Ви ж мені мало щелепу не вибили! — додав, намагаючись розтерти щоку.
— Замовкніть, Флемінгу, а то прикусите собі язика, — Марко продовжував атакувати.
— Ви якийсь навіжений! — видихнув Флемінг майже ображено, відбиваючи його удари вже з меншим ентузіазмом. — Я ж просив, тільки не по обличчю! Сьогодні у мене вечеря з матусею… Як я із синцем буду? Вона… мене… загризе!
— Нормально… — гмикнув у відповідь Швед. — Синця не буде, тільки щелепа болітиме. Менше з’їсте.
— А якщо буде? — Флемінг енергійно зарухав щелепою.
— То я дам вам знеболювальне, — знову гмикнув Марко. — Стуліть пельку, Флемінгу, бо підете на вечерю ще й без язика.
— Джентльмени… Одну мить! — несподівано долинув голос менеджера. — Зупиніться, будьте ласкаві! До містера Мак-Міллана прийшли, зупиніться на хвилинку!
— Хто? — не відволікаючись від бою, гукнув Марко.
— Якась пані… я не в змозі її зупинити, — безпомічно мовив чоловік. — Вона запевнила, що їй треба вас терміново побачити.
— Це такий жарт? — Флемінг дістав ударом Маркове болюче плече, але той, наче нічого й не сталося, продовжував двобій. — Напевно, жарт! — повторив Флемінг, хапаючи повітря. — Це боксерський клуб для джентльменів, жінок сюди не впускають!
Боковим зором Марко встиг вхопити жіночу постать у знайомому темно-зеленому пальто і капелюшку, прикрашеному коричневим пером.
Від несподіванки Швед повернув голову, заледве розминувшись із Флемінговим хуком.
— Можливо, й не впускають, — проказав він. — Але не мою Лізу!
— Лізу? — перепитав Ян, і собі перевівши погляд на жіночу постать у дверях.
То справді була вона. Якусь мить розширеними від подиву очима Елізабет дивилася на них обох.
— Йой… Зараз я візьму, як гороху на карбованця… — проказав Марко українською сам до себе. Набувши винуватого вигляду, рушив до канатів. Переліз, зістрибнув з рингу, став перед Лізою.
Її синющі очі на блідому, сердитому обличчі видавалися ще глибшими, ніж завжди.
Він торкнувся губами її прохолодної щоки.
— Люба моя, ти чого тут?
— Ти здурів, Марку? — тихо українською запитала вона, гостро зиркнула на менеджера, що стояв поряд із нею, але за мить, передчуваючи бурю, поспішив відійти подалі.
Елізабет перевела сердитий погляд на мокру Маркову майку, спітніле обличчя, плечі і груди.
— Маркусю… Навіщо ти це робиш? — прошепотіла вона вже лагідніше. — Я, звичайно, дурне зробила, що прийшла сюди, але ми з Мері Свіллер їхали повз, я сьогодні відпросилася з роботи, щоб раніше потрапити додому. Лікар Свіллерів тобі приготував цілюще натирання, і вона люб’язно підвозила мене. І ось… біля цього клубу я побачила наше авто… Очам своїм не вірю! Ти хочеш довести себе до каліцтва, Марку?
Швед озирнувся.
Позаду на канатах рингу повиснув Флемінг, із виразом цілковитого задоволення спостерігаючи за тим, що відбувається. Схоже, йому таки вдалося осягнути зміст виразу про карбованець і горох…
— Тобі наказали лікувати плече, — промовила Ліза з притиском. — Ти відмовляєшся поїхати на курорт, ти не хочеш робити найпростіші процедури, але їдеш із Флемінгом боксувати? Як… як це розуміти?
Марко з виглядом цілковитого каяття подивися на руки, затягнуті у боксерські рукавички. Він би пригорнув її, таку страшенно сердиту і водночас розгублену.
— Лізонько, ходи до мене, — проказав, усміхаючись. — Я нічого не казав тобі, бо хотів сам пересвідчитись… Але більше не потрібно ніяких ліків і натирань, ніяких курортів і реабілітацій.
— Тобто як не потрібно? А твоє плече? — в очах Елізабет зблиснули сльози. — У тебе ж плече, Марку… Це серйозно… Я розпитувала лікаря Свіллера… Бувають випадки, коли руку зовсім віднімає… Ти граєшся із вогнем! — мовила вона уже геть невиразно, притулившись до його спітнілих грудей.
Марко пригорнув її до себе.
— Ну… ну, чого ти, Лізонько, усе ж добре! Зараз поїдемо додому. Я усе тобі розповім…
— Ти геть не хочеш сприймати мої слова серйозно! — вона шморгнула носом і витерла вологу шоку.
— Усе, Флемінгу, на сьогодні бокс скінчився! — підморгнув Марко Янові. — Ніякого боксу, — наголосив він, — НА СЬОГОДНІ.
Уже після того як Флемінг вийшов з автівки, Елізабет почула від Марка неймовірну історію його зцілення і пригадала непоказного містера Селфріджа, давнього батькового товариша, і його дивовижний талант. Коли вона була ще зовсім дівчиськом, Селфрідж, навідуючись до батька, показував
