Під чужим прапором. Пригоди Марка Шведа. Книга 3 - Лариса Підгірна

Вона мовчки підвелася. Більше за все їй хотілося зараз побачити Отто. Побачити і вимагати у нього пояснень.

Лихі слова Дейча крутилися у її голові, як заїжджена платівка на грамофоні.

«Я хвилююся за тебе і не хочу, щоб ти виплакала очі через Отто… Він всього лиш наша штатна проститутка, Едіт. Для внутрішнього користування. Зрозуміло?»

Отто? Штатна проститутка для внутрішнього користування? Отто підбадьорює у ліжку отаких, як вона, агенток, щоб підвищити їхню працездатність? Це якась дурня. Геть дурня.

— Я сказав тобі правду, Едіт. Про Отто. Хай як тобі гірко від того, — проказав раптом навздогін Арнольд Дейч, ніби прочитавши її думки. — І волів би, звісно, — додав за мить, — щоб це залишилося поміж нами. Попри все я ціную і поважаю тебе. Щодо нашого штатного жеребця, то Отто чудово виконує свою роботу. Але у нього не закохуються. А ти… у вічних пошуках романтичних стосунків. Тому, якщо тобі вдасться вкласти у ліжко Мак-Міллана, — вважай, я тобі його дарую. Спи з ним, їж його, пий його… Головне, щоб він давав нам те, що потрібно Центру. До того ж він місцевий і твої зустрічі з ним були 6 значно частіші, ніж із гером Отто…

— Добре, — відказала вона. — Все залишиться поміж нами, Арнольде. Я не хочу втратити своє життя у Англії.

— От і добре, — Дейч потягнувся і голосно позіхнув. — От і чудово. Розумниця. Обдумавши все у спокої, ти зрозумієш, що я бажаю тобі тільки добра. Не можна розмінюватися на дрібниці, особливо тепер, коли у тебе клює така гарна риба! Іди. Можеш зустрітися з Отто ще раз перед його від’їздом, якщо вже так хочеш. Але не плекай надій… У нього таких, як ти — у кожній країні вагон і маленький возик.

Вже на порозі Едіт озирнулася. Крізь прочинені двері побачила Арнольда, що знову схилився над її звітом.

— Арнольде… А ти кохаєш Джозефіну? — голосно запитала вона.

Він підвів голову.

— Чому питаєш?

— Бо ти говориш такі речі, які не вкладаються у спосіб мислення чоловіка, який у принципі здатен на почуття.

Дейч гмикнув. Відклав звіт, підвівся, попрямував до Едіт. Вже наблизившись до неї, нахилив голову. Світло з вікна падало йому просто на обличчя. Едіт вперше помітила, що в Арнольда на диво витончені риси, погляд, у якому спалахує потаємний вогник, очі надзвичайної синяви. Джозефіна дурепа, якщо не народить від нього найближчим часом.

— То як? — перепитала Едіт. — Кохаєш її?

Він глибоко вдихнув.

— Звісно, я кохаю Джозі. Вона — жінка моєї мрії.

— І ти, кохаючи свою дружину, можеш отак чинити зі мною? Я ж теж жінка… І, можливо, теж могла 6 стати коханою, жінкою чиєїсь мрії… Як ти можеш крок за кроком руйнувати моє життя? Отак поводитися зі мною, користувати мене, як заманеться, у своїх іграх? Я ж теж… — Едіт замовкла.

— Що? — перепитав Дейч.

Його обличчя було занадто близько до неї. Вона відчула його подих.

— Жінка… — прошепотіла вона. — Я теж жінка!

— Я знаю, — відповів Дейч, захоплюючи її вуста поцілунком.

Він притиснув її до стіни усім тілом і його поцілунки почали блукати її обличчям, шиєю, грудьми…

— Ненавиджу тебе і бажаю, — проказав він. — Чуєш, Едіт? Ненавиджу і бажаю.

Вона, геть збентежена, перелякана цим раптовим виявом почуттів, не сміла поворухнутися у його обіймах.

— Завжди ненавидів і бажав, — додав він, занурюючи обличчя поміж її грудей.

— Чому… Чому ненавидів? Чому? За що?

— Ще з Відня… — відказав Дейч. — Я опікувався тобою, я хвилювався за тебе… А ти мене не помічала. Завжди був хтось інший. Айсман, Отто… Я спеціально задумав твій виїзд з Австрії, я сподівався, ти встоїш перед Отто… У мене не було вибору, бо я був тут, а ти у Відні. Я міг лише мріяти, щоб у якийсь спосіб вивезти тебе з Австрії. І тільки Отто міг провернути усе так вдало. Але ти не встояла… Як усі. Ти злягалася з ним, я знаю. Він інакше не вміє. Він зачарував тебе. Ти думала про нього кожну мить тут, у Лондоні! Правда ж? Про нього. Не про мене. Я мусив влаштувати тобі життя, знайшов для цього Тюдора-Харта… Я хотів тобі розповісти усю правду про себе, про Отто… Та ти… ти мене все одно 6 не почула, Едіт.

— Арнольде… — тільки й могла прошепотіти вона.

— Я гадав, у мене все налагодиться, я знову покохаю Фіни, щойно вона народить мені дитину, мої почуття до неї повернуться… Ти не знаєш, Едіт, яка то мука, бути у ліжку з дружиною, а думати про тебе.

— Чому ж… — тихо проказала вона. — Знаю. Я спала з Алексом Тюдором-Хартом і щомиті думала про Отто. Уявляла, що це він, а не Алекс. І ось, зараз… ти, Арнольде, з великого кохання до мене ладний підкласти під ще одного Алекса… Алекса Мак-Міллана. Оце твої почуття до мене? Ти брехун. Брехун і нездара. Ти намагаєшся переконати мене, що з почуття великого кохання до мене маєш право гратися моїм життям, як заманеться? Ти нікого не любиш, Арнольде. Ні Фіни, ні мене. Ти любиш тільки себе, Арнольде Дейч! Ти наймерзенніша людина, яку я знала!

Едіт вирвалася з його обіймів і пішла, грюкнувши дверима.

Попереду була кількагодинне конспіративне повернення додому. Ні… не додому. До Отто фон Фраузе. Власне, ще учора її дім, місце її душевного спокою було там, де був Отто.

Її шкіра все ще пахла поцілунками Арнольда Дейча.

* * *

— Він називає тебе штатним жеребцем, проституткою, яка обслуговує агенток радянських резидентур, які захандрили… Це правда?

Отто фон Фраузе сидів перед нею з закам’янілим обличчям.

— Все не зовсім так, Едіт… — відповів Отто з невластивою йому розгубленістю. — Жінки у нашій справі дуже потрібні… але часто діють нерозсудливо, емоційно. Вербуючи жінок до резидентур Іноземного відділу ОДПУ, лише у такий спосіб ми можемо дізнаватися, чим вони дихають насправді. Можемо контролювати їхні емоції і дії…

— Отже… контролювати, — безбарвно повторила Едіт.

— Так… — розвів руками Отто. — Контролювати. Через секс… У всякому разі вони вважають це стосунками.

— Яке збочення! — Едіт Тюдор-Харт криво усміхнулася.

— Чому ж… — зітхнув Отто. — Закохана жінка перетворюється на слухняну виконавицю, вона емоційно підпорядковується тому, кого вважає своїм мужчиною…

— Схоже, у ОДПУ начиталися Фрейда, — зневажливо пирхнула Едіт. — І багато у тебе таких… закоханих? Ну… яких ти обслуговуєш, контролюєш, тримаєш на гачку?

Отто нервово ковтнув повітря.

— Двадцять п'ять…

— А у Лондоні?

— Три…

— Отже… три, — з притиском повторила Едіт.

— Так.

— І на кожну, певно,