Під чужим прапором. Пригоди Марка Шведа. Книга 3 - Лариса Підгірна

— Так.

— І усе те потрапляє на стіл до Арнольда Дейча?

— Так. Він друга людина після Рейфа, керівника лондонської резидентури, — смиренно відказав Отто фон Фраузе.

Едіт затулила обличчя руками.

— Господи… I я — одна з тих, про кого ти доповідаєш Дейчу?.. Що ж ти там пишеш, у тому досьє, Отто?

— Геть про все. Центр має знати усі твої слабкості, вподобання, твої смаки, твої звички…

— Боже… Ти описуєш, як нас трахаєш? — із нотками істерики у голосі розсміялася Едіт.

— Так, описую геть усе… — Отто фон Фраузе до болю прикусив губу. — Я мушу. Це моя робота, Едіт, — додав він. — Дуже важлива робота.

— Який бруд!

— Ні! — Отто заперечливо похитав головою. — Ти не розумієш! Це важлива інформація. Центр повинен знати геть усе про життя своїх агентів, щоб надалі використовувати їх найефективніше. Хто знає, на якій ділянці роботи ти можеш згодитися більше!

Едіт знову розсміялася.

— Вони у Москві вивчають мої інтимні уподобання, смаки, щоб надалі використовувати мене більш ефективно… Господи… Яка ганьба!

Отто фон Фраузе знову похитав головою. З розгубленого вираз його обличчя став серйозним і зосередженим.

— Едіт… Ти маєш зрозуміти… Ставки дуже високі! Наша мета — не дрібні заворушки. Наша мета — світова революція! Усе змінюється дуже швидко, Іноземний відділ ОДПУ перебуває у фазі свого становлення, купа нових людей… Усе, що ми робимо сьогодні — тільки початковий, підготовчий етап! Перед нами стоять неймовірні завдання, ми маємо пробратися усюди, на всі щаблі світової влади будь-якою ціною, будь-якими способами!

— Забувши про власну честь і гідність?

— Про це — у першу чергу, — погодився Отто фон Фраузе. — Зрештою, тобі за це непогано платять.

— То ось що означає «принести себе на вівтар світової революції»… — Едіт Тюдор-Харт подивилася на гера Отто із неприхованою зневагою. — Гер Айсман натякав, а я не йняла віри… Отже, тільки у Лондоні ти в інтересах становлення Іноземного відділу ОДПУ трахаєш трьох агенток резидентури і кожна з них переконана, що ти кохаєш її до безтями. Кожна віддається тобі з відчуттям повної довіри, вивертаючи у найінтимніші хвилини свою душу, думки, своє нутро…

— Так… Усі двадцять п'ять. Переконані, — відповів Отто.

— Крім мене, — промовила Едіт. — Зі мною у тебе стався прокол.

— Так… — погодився Отто. — Бо я не знав, що сам закохаюся в тебе.

— Закохаєшся? — зневажливо кинула Едіт. — Ти? Штатний жеребець для внутрішнього використання? Знову брешеш? У вас із Дейчем ні півслова правди!

— Я ж розповів тобі усю правду, — проказав Отто. — Хіба ти забула?

— Так, розповів, але не всю. Тільки частину. Про найголовніше ти нічого не сказав. Я про все дізналася від Арнольда.

Отто похитав головою.

— Дейч — виродок. Йому не можна вірити.

— Та невже? А тобі? — Едіт зло подивилася на гера Отто. — Я знайома з Дейчем давно, я працювала з ним у Відні… Не знаю, що у нього у голові діється тепер, коли він майже очолив лондонську резидентуру, але тоді, у Відні, він був порядною людиною. А ти?

Отто похитав головою.

— Арнольд Дейч і порядність… речі несумісні. Він брехун, яких мало. І він знову маніпулює тобою. Він заздрить тобі, ненавидить мене… Власне, як і я його.

— Знаєш що, Отто… Мені байдуже до ваших міжусобиць, — проказала Едіт спокійніше, ніж розраховувала. — Я хочу вийти з гри. ХОЧУ ВИЙТИ З ЦІЄЇ БРУДНОЇ ЧОРТОВОЇ ГРИ! — повторила вона, бризнувши слиною на обличчя Отто фон Фраузе.

— Неможливо, Едіт, — похитав він головою. — Це гра до кінця, без зупинок і без виходу. Надумаєш вийти з гри — тебе просто знищать. ОДПУ не потрібні колишні агенти!

Кілька хвилин Едіт стояла задерев’яніла. Мозок у шаленому темпі обробляв інформацію — усе почуте від Дейча, від Отто фон Фраузе. Почувалася так, наче опинилася одразу у третьому колі пекла і той пекельний вир засмоктував її далі, — не звільнитися, не вирватися…

Зрештою… який у неї вибір?

Якщо вона відмовиться, завтра її тіло знайдуть у Темзі з простріленою головою. Якщо прийме правила гри…

Едіт облизала пересохлі губи.

Отто фон Фраузе дивився на неї, наче намагався проникнути у її спантеличені думки. Без сумніву… Він і виконає той вирок, тільки-но вона скаже «ні». Раніше треба було думати, Едіт! Раніше! Тебе відібрали, як морську свинку для дослідів, тебе вивчали, за тобою слідкували, твої дії аналізували — ще у Відні. Їм була потрібна така, як ти. А отже — ти достатньо цінна. Якщо ти погодишся і приймеш правила цієї гри — у тебе буде все. Дім, чоловік, сім’я, гроші, коханці… Але тепер, коли ти все, нарешті, зрозуміла… коли усвідомила, як із тобою жалюгідно повелися, ти маєш стати іншою!

— Ну, що ж…. — нарешті мовила вона уголос. — Арнольд сказав, ти скоро поїдеш із Лондона. До того ж після усього, що я дізналася, мені начхати, хто з вас більший брехун. Ви обманювали мене обидва. Користували обидва — кожен, як вам було завгодно. Створили з мене ту, ким я є сьогодні. Я заплуталася у вашій брехні і більше не бажаю вірити жодному з вас. Вам немає віри, Отто! Ні Арнольду Дейчу, який спланував обман і змусив мене покинути Відень, рідний дім, стати агенткою ОДПУ, ні тобі, бо ти скористався моїм вразливим становищем і закохав мене у себе, перетворив на покірну маріонетку, яка місяцями бажала тільки одного — побачити і відчути тебе знову. Але тепер усе скінчено, — промовила Едіт, повільно розстібаючи ґудзик за ґудзиком.

Її сукня впала до ніг, і Отто фон Фраузе розгублено підвівся, не розуміючи, чого вона бажає насправді.

— Дейч сказав, що ти штатний жеребець для внутрішнього користування… — з гіркою іронією у голосі повторила Едіт Тюдор-Харт. — Ну, то виконуй свою роботу. Це ж твій профіль — задовольняти агенток, коли вони хандрять. А потім забирайся під три чорти з Лондона або ж більше ніколи не потрапляй мені на очі, бо клянуся, я сама уб’ю тебе і не скривлюся…

* * *

Передсвітанкову тишу розірвав голосний телефонний дзвінок.

Арнольд Дейч, наче вжалений, підскочив у ліжку, босоніж кинувся до свого кабінету, звідки лунав той шалений дзенькіт. На ходу зачинив за собою двері. Він тільки вчора привіз Джозефіну з лікарні. Вона була все ще слабка, сон — запорука її подальшого одужання…

Підняв слухавку, упізнав голос Отто фон Фраузе.

Телефонувати сюди було небажано, але конспірація Арнольда Дейча була достатньо надійною, щоб у разі потреби… До того ж він очікував на цей дзвінок, як на манну