Під чужим прапором. Пригоди Марка Шведа. Книга 3 - Лариса Підгірна

— Все пройшло, як ми сподівалися? — поцікавився він без передмов.

— Так. Я ж обіцяв… — проказав Отто фон Фраузе. — Недаремно я грався з нею стільки часу. Вона — особлива, амбітна. Усе спрацювало як по нотах. Почуте лише підштовхнуло її рухатися далі. Тепер вона щомиті собі доводитиме, що краща за нас усіх і вища за всі ці ігри. І працюватиме, як навіжена.

Арнольд Дейч усміхнувся собі під носа.

— Ми створимо для неї таку ілюзію. Дамо «свободу»… Ти потішив мене, старий. Шкода було 6 її втратити, еге ж? Вона дуже здібна…

— Так.

— І?..

— Так.

— Ну, ти молодець. Заздрю. І на сосну вліз, і у смолу не забруднився. Професіонал!

— Аякже… Правда, вона пообіцяла, що то було востаннє. Що то…

— Поживемо — побачимо, — гмикнув Дейч. — Як кажуть, ніколи не зарікайся. Переконаний, твій член, друже, не даватиме їй спокою і далі. І яка нам різниця, що за тим стоятиме — почуття чи банальна хіть. Добре… Решта — при зустрічі.

На тому боці дроту почулися гудки.

Арнольд Дейч поклав слухавку на телефонний апарат. Якусь мить стояв, вдоволено усміхаючись своїм думкам.

Едіт-Едіт… Ти наскільки розумна, — настільки ж і дурненька!

Спочатку, три роки тому, він сприйняв цю програму подвійного контролю відверто саркастично, навіть із відразою. Хіба таке могло спрацювати? Особливо коли йдеться про серйозні шпигунські ігри… Але, бач, спрацювало. Байдуже, якою ціною. Хіба революційні ідеали мають вартість? Спрацювало і у Лондоні, і у Парижі, і у Відні, і у Берліні… І працює уже третій рік… Схоже, там, у Москві, таки не дурні сидять. Як легко, виявляється, контролювати жіночий склад резидентур, коли маєш прямий доступ до їхнього серця… і усього, що нижче…

Позіхнувши, Арнольд Дейч почалапав до спальні.

Джозефіна кволо підвела голову.

— Що там, любий? — запитала у Дейча хрипким, зболілим голосом. — Що сталося?

— Нічого, Фіни… — із виразом безмежної ніжності Арнольд поцілував дружину у спітнілий лоб. — Усе в порядку. Усе в повному порядку, кохана. Спи. Ще дуже рано. Після такої великої втрати крові тобі треба багато відпочивати.

Відгорнув злипле волосся з її обличчя та шиї, знову поцілував у потріскані гарячі вуста. Відкинувся на подушку.

Все йде, як треба!

За кілька хвилин і сам, блаженно стуливши очі, заснув.

* * *

Від гера Отто Едіт вийшла на світанні. Попереду — кілька годин конспіративного добирання додому. Відчувала неймовірну втому. Від невтомної пристрасті гера Отто, яку всотувала у себе всю ніч. Від його і свого власного приниження, від усвідомленої брехні, від благань Отто залишитися з ним. Залишити цей зв’язок, бо він без неї… Вийшла втомлена, але повністю оновлена. Позбавлена ілюзій, сподівань і згубного бажання бути коханою.

Більше ні Дейч, ні гер Отто не мали влади над її душею. Так вона відчувала. Тепер вона цілісна… А у роботі… Якщо у неї немає вибору — у роботі вона підніметься на такий щабель, на такий рівень, коли її почнуть цінувати виключно за те, що вона — жінка. Цінувати, а не користувати. Арнольд Дейч плазуватиме перед нею. Вона стане кращою. Найуспішнішою «мисливицею за талантами» лондонської підпільної мережі ОДПУ.

І користуватиме їх усіх!

* * *

Обійстя мало романтичну назву «The Swallow» — «Ластівка», і Марко час від часу, коли бував з Елізабет тут, уявляв, що то не Вілтшир, не Англія. Бо гуляючи з Лізою гіллястим вишневим садом, милуючись блакиттю водяного плеса, що просвічувало за деревами, він відчував себе так, наче знову опинився в Україні, у рідному Кам’янці.

Бо тут так само гуділи над вишнями хрущі, бджоли збирали нектар із розквітлих вишневих пуп’янків, уздовж стежок квітнули різнокольорові півники, так само дихалося вільно і від того спокій огортав його душу.

Дивно. Він усе ще тужив за батьківщиною. Не переріс. Не позбувся цього суму. Це відчуття, наче нерозривна пуповина, зв’язувало його із батьківським обійстям через кілометри суші і морські простори. Що у ній таке є, у старій батьківській хаті на Польських фільварках? У поцвілому ауринією камінні старого Кам’янецького замку? У напуцованій за роки бруківці Старого міста? Чому його досі тягне туди?

Чи настане колись така мить, коли він зможе вільно, під власним ім’ям, не криючись, побувати у рідній стороні? Пройтися стежкою татового саду, помолитися на могилах своїх рідних на ТОМУ, старому цвинтарі? І за упокій душі «Червоної Офелії» теж… Просто помолитися.

По зеленому моріжку тьопала Маргарита, Елізабет підтримувала її за долоньки і тішилася кожному її новому впевненому кроку.

Вона була цілком поглинута донькою, тим більше, що тітонька Мег Сеймур, довгий час позбавлена галантного чоловічого товариства, не відпускала Марка від себе ні на мить.

У темно-синьому пальто і вигадливому старомодному капелюшку вона й сама нагадувала постарілу ластівку, для якої колишні польоти у вирії залишилися лише спогадами.

Тітонька Мег міцніше зіперлася на Маркову руку. Красномовно вказала сухим пальцем, на якому красувався великий сапфір кольору неба, у напрямку озера.

— Пройдімося, — додала вона, хоч Марко і без слів зрозумів її виразний жест.

Кілька хвилин вони повільно рухалися доріжкою із гравію, віддаляючись від Елізабет і Марго. Щойно відстань стала такою, щоб вітер не доносив звуку їхньої розмови до вух Лізи, тітонька Мег зупинилася і запитально глянула на Марка.

— Ну? — без передмов почала вона. — І чого ви чекаєте, юначе? За моїх молодих років таке недбальство до власної дружини у нашому колі помітили б одразу. І поповзли б негарні чутки.

Брови Марка здивовано піднялися вгору.

— Перепрошую, тітонько Мег… Недбальство? Я вас правильно зрозумів?

— Так, чорт забирай! — прошепотіла стара леді, поглядаючи у бік Елізабет. — Саме так, недбальство! — емоційно повторила вона. — Маргарита уже достатньо підросла, щоб Елізабет могла народити знову. Чому вона досі не носить живота перед собою?

Марко ледь стримався, щоб не розсміятися.

— Розумієте, тітонько Мег… — проказав дещо збентежено. — Е-е-е… Ми не поспішаємо. Немає куди поспішати… Звісно, що…

— Оце насмішив! — пхекнула тітонька Мег. — Не поспішають вони! Та ви, юначе, з Елізабет бачитеся ще рідше ніж зі мною, — знаючим тоном проказала вона. — Думаєте, я стара і нічого не розумію? Хочете піти сумнівним шляхом вашого тестя, мого брата?

Марко, стримуючи посмішку, похитав головою.

— Звісно, ні, тітонько Мег! Запевняю, у нас із Лізою усе не так… У нас все добре.

— Чорта лисого! — знову не вельми стримано проказала стара леді, прицмокнувши язиком. — Якби було добре, Елізабет вже б виношувала друге дитя… Це священний обов’язок кожної добропорядної англійської дружини. А Елізабет до того ж Сеймур! Їй є на кого рівнятися. Наша