Загублена - Гілліан Флінн

— Він говіркий, навіть коли вбиває дружину й дитину.

Я глянув на маріонеток.

— Тож Емі розповідає мені, як мене підставила.

— Мені це взагалі на голову не налазить. Бісова психопатка.

— Го!

— Так, справді. Ти не хотів, щоб вона завагітніла, тож розізлився та вбив і її, і вашу ненароджену дитину.

— Немає кульмінації,— вирішив я.

— А кульмінація буде, коли ти вивчиш урок, який Панч не вивчив, і тебе зловлять та звинуватять у вбивстві.

— І в штаті Міссурі діє смертна кара,— нагадав я.— Весела гра.

Емі Елліот-Данн

Саме той день

А знаєте, як я дізналась? Я їх побачила. Отакий у мене тупий чоловік. Одного сніжного квітневого вечора я почувалася страшенно самотньою. Я пила тепле амарето в товаристві Блікера і читала, лежачи на підлозі, поки за вікном падав сніг. А ще з ностальгією слухала старі рипучі платівки, як раніше ми робили з Ніком (цей запис у щоденнику був правдивий). Тут на мене накотив романтичний настрій: можна зробити Нікові сюрприз — з'явитися в «Барі», а далі ми трохи вип'ємо і тинятимемося порожніми вулицями, тримаючись за руки. Ми прогуляємося тихим центром міста, і він притисне мене до стіни й цілуватиме під снігом, схожим на цукрові хмарки. Це правда, я настільки хотіла його повернути, що готова була відтворити ту мить. Я була готова знову вдавати когось іншого. Пам'ятаю, як подумала: «Ми ще й досі можемо все повернути. Лише вір!» Я поїхала за ним аж до Міссурі, бо й досі вірила, що Нік якимось чином знову віднайде своє кохання. Він кохатиме мене так само сильно й палко, як раніше, коли все було добре. Лише вір!

З'явилася там якраз, коли він виходив з нею. Я стояла на бісовій парковці лише за двадцять футів, а він навіть не помітив. Наче я була привидом. Він ще не торкався її — поки що, але я здогадалася. Це відчувалося, бо Нік був дуже уважний. Я пішла слідом — і раптом він притис її до дерева. Просто посеред міста. А далі був поцілунок. «Нік зраджує мені»,— шоковано подумала я. І не встигла я оговтатися, як вони вже піднімалися до неї. Я чекала цілу годину, сидячи на порозі, а потім стало занадто холодно: нігті посиніли, зуби цокали, і потрібно було йти додому. Він навіть не здогадувався, що я знаю.

У мене з'явилася нова особистість, хоча я її не обирала. Я стала Середньостатистичною Тупою Жінкою, Заміжньою за Середньостатистичним Сраним Чоловіком. Він власноруч позбавив Неймовірну Емі неймовірності.

Знаю жінок, чия особистість цілковито зліплена з покірної посередності. Їхнє життя — нескінченний перелік недоліків: невдячний хлопець, зайві десять фунтів ваги, зневажливий бос, підступна сестра, невірний чоловік. Я завжди спостерігала за такими історіями збоку, співчутливо хитала головою і думала: які ж недолугі ці жінки, що все терплять, які нерозвинені! А тепер я перетворилася на одну з них! Стала однією з тих жінок, які розповідають нескінченні історії, змушуючи людей співчутливо кивати і думати: «Бідненька тупа сука».

Я вже навіть прокручувала у голові свою історію, яку всі будуть захопливо переповідати. Історію про те, як Неймовірна Емі, дівчина, яка ніколи не помиляється, дозволила затягнути себе в нікуди й сидіти без грошей, та ще й чоловік проміняв її на молодшу жінку. Як прогнозовано, як посередньо, як кумедно. А її чоловік? Він здобув найбільше у своєму житті щастя. Ні, я не могла цього дозволити. Ні. Ніколи. Нізащо. Йому не дозволено зробити таке зі мною і все одно перемогти. Ні.

Та я прізвище своє змінила заради цього шматка лайна. Історичні записи були змінені. Емі Елліот на Емі Данн. Наче це дрібничка. Ні, він тут не здобуде перемоги.

Тож я почала вигадувати іншу історію, кращу історію, яка знищить Ніка за все, заподіяне мені. Історію, яка відновить мою досконалість. Вона перетворить мене на героїню: бездоганну й обожнювану.

Бо всі обожнюють Мертву Дівчину.

Ну, мабуть, це крайнощі — підставити власного чоловіка у своєму ж убивстві. Хочу, щоб ви знали, що я це усвідомлюю. Увесь негативно налаштований люд обуриться: «Вона б мала просто поїхати, зібравши рештки гідності. Просто забратися геть! Око за око — не найкращий варіант»! Усе це кажуть безхребетні жінки, плутаючи слабкість із моральністю.

Я не розлучуся з ним, бо саме цього та паскуда й хоче. І я йому не пробачу, бо не збираюся підставляти другу щоку. Невже не ясно? Для мене це не задовільний фінал. Поганець перемагає? До біса його.

Цілий рік мені доводилося нюхати запах її піхви на його пальцях, коли він лягав поруч уночі. Я дивилася, як він милується перед дзеркалом, причепурюючись перед побаченням, наче збуджений бабуїн. Я слухала його брехні, брехні, брехні — від простуватих дитячих побрехеньок до хитромудрих машин Руба Голдберга. Я відчувала смак ірисок на його сухих від поцілунків губах — то був докучливий присмак, якого ніколи раніше не бувало. Я відчувала щетину на його щоках, і Нік знав, що мені це неприємно, але вона, мабуть, була іншої думки. Я терпіла зраду усіма п'ятьма чуттями. Це тривало понад рік.

Тож, може, я трохи оскаженіла. Знаю, що підставити власного чоловіка, зробити його підозрюваним у моєму вбивстві — поза межами вчинків звичайної жінки.

Але ж це справді потрібно. Ніка слід провчити. Його ніколи не провчали! Він пливе життям з посмішкою чарівного Ніка, з правами маминого мазунчика, зі своїми вигадками і відмовками, своїми вадами й егоїзмом, і ніхто ніколи не ставить його на місце. Гадаю, цей досвід зробить його трохи кращим. Чи принаймні співчутливішим. От пес.

Я завжди вважала, що здатна на ідеальне вбивство. Люди, яких ловлять, просто не мають достатньо терплячості. Вони відмовляються планувати. Я знову посміхаюся, перемикаючись на п'яту передачу в своїй роздовбаній машині (Карфаген уже за сімдесят вісім миль куряви), і готуюся до зустрічі з вантажівкою. Моє авто, здається, готове перекинутися щоразу, як я розминаюся з якою-небудь вантажівкою. Але я посміхаюся, це авто — свідчення моєї кмітливості: придбане за тисячу двісті баксів готівкою за оголошенням. Це було десь п'ять місяців тому, тож людям буде важко таке пригадати. «Форд-фестіва» 1992 року. Найменша і найнепомітніша машина на світі. Я зустрілася з продавцями вночі на парковці під супермаркетом у Джонсборо, в штаті Арканзас. Поїхала туди поїздом з пачкою грошей у сумочці. Дорога забрала вісім годин в