Загублена - Гілліан Флінн
Парочка продавців здавалася такою ж зацікавленою у обачності, як і я. Жінка повсякчас сиділа в авто, тримаючи на руках малюка і спостерігаючи, як ми з її чоловіком обмінювали готівку на ключі. (Це я так грамотно кажу, ну знаєте: «ми з її чоловіком»). Потім вона вилізла з авто, а я туди сіла. Все відбулося швидко. У дзеркалі заднього огляду я побачила, як пара шурує до супермаркету зі своїми грошима. Відтоді я паркувала авто на стоянках Сент-Луїса. Двічі на місяць їздила туди та змінювала місце. Платила готівкою. Низько натягувала бейсболку. Це просто.
Це лише один приклад терпіння, планування і винахідливості. Я дуже собою задоволена. У мене є ще три години, доки дістануся лісистого плато Озарк у штаті Міссурі, а також свого пункту призначення — невеличкого архіпелагу котеджів посеред лісу, що приймає готівку за потижневу оренду й має телевізор. Просто обов'язкова вимога. Планую відсиджуватися там тиждень-два. Не хочеться бути в дорозі, коли вибухнуть новини, і це останнє місце, про яке подумає Нік, коли здогадається, що я переховуюся.
Цей відрізок траси справді огидний. Центральноамериканський занепад. Ще двадцять миль — і я на узбіччі помічаю залишки самотньої родинної заправки. Вона порожня, але не забита дошками, а коли я під'їжджаю ближче, то бачу, що двері жіночого туалету відчинені навстіж. Я заходжу. Електрики немає, але є дзеркало в металевій оправі, й вода ще тече у крані. Під пообіднім сонцем, яке пече, наче в сауні, дістаю з сумочки ножиці й світло-каштанову фарбу до волосся. Відчикрижую чималий шмат волосся. Усе біле складаю до поліетиленової торбинки. Шию обвіває вітерець, і голова стає легкою, наче повітряна кулька. Кілька разів повертаю голову, щоб насолодитися цим відчуттям. Намащую фарбу, перевіряю час на годиннику і стовбичу біля дверей, оглядаючи милі й милі рівнин, нашпигованих фаст-фудами й мотелями. Я навіть чую тужливий клич індіанців. (Ніку б не сподобався цей жарт. Вторинний! А потім він би додав, що слово «вторинний» — це критика, тож воно саме по собі вторинне. Мушу викинути його з голови, бо Нік навіть за сотню миль не дає мені спокою).
Я мию волосся у раковині, від теплої води обливаючись потом, а відтак повертаюся до авто з волоссям у торбинці та сміттям. Дістаю старомодні окуляри у тонкій оправі та, поглядаючи у дзеркало заднього огляду, знову посміхаюся. Ми з Ніком нізащо б не одружились, якби у мене був такий вигляд під час нашої першої зустрічі. Всього цього можна було уникнути, якби я була не такою привабливою.
«Пункт №34: Змінити вигляд». Виконано.
Я не зовсім упевнена, як воно — бути Мертвою Емі. Намагаюся зрозуміти, що це все означає і на кого я перетворилася за останні кілька місяців. Гадаю, я стала ким завгодно, тільки не тим, ким була. А ким я була? Неймовірною Емі. Мажоркою з вісімдесятих. Любителькою фризбі та пластівців, а ще соромливою простачкою і дотепною досвідченою версією Одрі Гепберн. Іронічною кмітливицею і гіппі (це остання версія любительки фризбі та пластівців). Крутою дівкою, і коханою дружиною, і некоханою дружиною, і мстивою знехтуваною дружиною. Коротше, Емі зі щоденника.
Сподіваюся, вам сподобалась Емі зі щоденника. Вона й мала всім подобатися. Такі, як ви, мають її полюбити. Її легко полюбити. Я ніколи не розуміла, чому це вважається компліментом. Та все одно. Гадаю, записи вийшли вдалими, а це було непросто. Я мала залишатися милою і дещо наївною. Жінкою, яка кохала свого чоловіка і помічала деякі його вади (інакше вона буде повною розмазнею), але була чесно йому віддана, а тим часом вела читача (радше копів, бо я так чекаю, коли вони все це знайдуть) до висновку, що Нік справді планував мене вбити. Так багато підказок чекає на розкриття. Так багато сюрпризів попереду!
Нік завжди насміхався з моїх нескінченних переліків. («Так наче ти сама себе позбавляєш задоволення, бо завжди ще щось очікує на вдосконалення, замість просто насолоджуватися моментом»). Але хто ж тут переможе? Я, бо мій перелік, той майстерний план під назвою «Намахати Ніка Данна», був надзвичайно деталізований — це був найповніший, найретельніший перелік в історії. У моєму переліку було навіть «Створити щоденник з 2005 по 2012 рік». Сім років ведення щоденника, не щоденно, але принаймні двічі на місяць. Ви хоч уявляєте, яка для цього необхідна дисциплінованість? А здатна на таке Крута Дівка Емі? Здатна досліджувати щотижневі події, звірятися зі своїми старими записниками, щоб переконатися, що не забула нічого важливого, а потім реконструювати реакцію Емі зі щоденника на кожну ту подію? Це було здебільшого весело. Я чекала, поки Нік поїде на роботу чи вирішить зустрітися зі своєю коханкою — з тією хвойдою, що вічно пише повідомлення, жує гумку, носить акрилові нігті та спортивні штани з логотипами на сраці (вона не зовсім така, але могла би бути), далі я наливала собі кави чи відкорковувала пляшку вина, обирала одну з тридцяти двох різних ручок і трішки переписувала своє життя.
Під час виконання цього завдання я наче трохи менше ненавиділа Ніка. За мене це зробить легковажна Крута Дівка. Інколи Нік приходив додому, відгонячи пивом чи дезінфектором, яким мастився після злягання з коханкою (це все одно ніколи повністю не перебивало той сморід, бо, мабуть, її піхва страшенно гірка), винувато посміхався та ставав милим і жалюгідним. Я майже починала думати: «Я на це не піду». А потім — як уявлю його з нею, одягненою в стриптизерські стринги!.. Ця дівка дозволяє йому принижувати себе, бо вдає Круту Дівку, вдає, що любить мінет, футбол і налигуватися. І тоді я думала: «Я заміжня за імбецилом. Я заміжня за чоловіком, який завжди обиратиме саме це, а коли знудиться зі своєю тупою лярвою, то знайде іншу. Вона теж вдаватиме з себе Круту Дівку, і йому ніколи не доведеться напружуватися».
Моя рішучість посилилася.
Всього було сто п'ятдесят два записи, і не думаю, що коли-небудь втрачу голос тої Щоденникової Емі. Я виписувала її дуже ретельно. Вона створена, щоб подобатися копам і публіці, якщо уривки щоденника опублікують. Люди мають читати цей щоденник, наче готичну трагедію. Чудова добра жінка, у якої все
