Загублена - Гілліан Флінн

«Змусь її бажати захистити тебе».

— Ну, я...— її голос затремтів.— Мені дуже шкода Емі. Це божевілля. Я зовсім не маю права почуватися через неї погано чи хвилюватися. А на додачу я почуваюся такою винуватою!

Вона схилила голову мені на груди. Я відійшов, тримаючи Енді на відстані витягнутої руки, щоб вона мусила дивитися мені у вічі.

— Гадаю, принаймні це ми можемо виправити. Гадаю, нам варто це виправити,— сказав я, пригадуючи цитату Таннера.

— Ми маємо піти в поліцію,— запропонувала вона.— Я — твоє алібі на той ранок, ми просто розповімо їм.

— Ти — моє алібі лише на годину того ранку,— нагадав я.— Ніхто не чув і не бачив Емі десь з одинадцятої вечора ще напередодні. Поліція може вирішити, що я вбив її до нашої зустрічі.

— Це жахливо.

Я знизав плечима. На мить замислився, чи розповісти їй про Емі — «моя дружина мене підставляє»,— але бажання швидко зникло. Енді не могла грати в ігри на рівні з Емі. Вона б захотіла бути в моїй команді й потягнула мене донизу. В майбутньому Енді буде лише тягарем. Я знову поклав руки їй на плечі, перезапустив свою промову.

— Слухай, Енді, ми обоє під великим стресом і тиском, і здебільшого це пов'язане з докорами сумління. Енді, річ у тому, що ми — гарні люди. Гадаю, ми маємо почуття одне до одного через спільні цінності. Зокрема, добре ставимося до людей, робимо правильні вчинки. А зараз ми обоє знаємо, що наша поведінка — неправильна.

Її нещасний, повний надії вираз обличчя змінився: мокрі очі, ніжність, це все зникло, дивно зблиснувши, наче опустилися штори, щось темне накрило її обличчя.

— Енді, нам варто все припинити. Гадаю, ми обоє це розуміємо. Це хоча й дуже важко, але правильно. Гадаю, ми б і самі собі таке порадили, якби могли думати, як слід. Хай як я тебе кохаю, але й досі одружений з Емі. Я мушу вчинити правильно.

— А якщо її знайдуть...?

Вона не додала — «мертвою чи живою».

— Тоді й побачимо.

— Тоді! А доти що?

Я безпорадно знизав плечима: мовляв, а доти нічого.

— Що, Ніку? А доти я маю відчепитися від тебе?

— Не треба так казати.

— Але ж ти саме це й маєш на увазі,— вона пирхнула.

— Мені шкода, Енді. Мені не можна зараз мати з тобою стосунки. Це небезпечно і для тебе, і для мене. Мене мучать докори сумління. Ось як я почуваюся.

— Справді? А знаєш, як почуваюсь я? — Її очі аж вирячилися, а по щоках покотилися сльози.— Я почуваюся тупою студенткою, з якою ти спав, бо дружина вже набридла, а я була надзвичайно зручним варіантом. Ти міг піти додому і повечеряти з Емі, а потім зустрітися зі мною у батьковому будинку, щоб кінчити на молоденькі цицьки. Бо твоя злюка-дружина ніколи цього не дозволяла.

— Енді, ти ж знаєш, що це не...

— Ну ти і лайно. Що ж ти за чоловік?

— Енді, прошу...— (Вгамуйся, Ніку).— Думаю, оскільки ти не могла ні з ким обговорити наші стосунки, все це в твоїй уяві перетворилося на щось більше...

— Пішов ти. Гадаєш, я просто дурна дитина, жалюгідна студенточка, якою можна попихати? Я підтримувала тебе весь цей час, поки точилися розмови, що ти — можливий убивця, а тільки-но почалися труднощі... Ні, ні! Ти не маєш права говорити про сумління, і порядність, і провину й почуватися праведником. Доходить? Бо ти — зрадливе, боягузливе, егоїстичне лайно.

Енді відвернулася, заливаючись сльозами, хлипаючи і нявкаючи, а я, намагаючись її зупинити, схопив за руку.

— Енді, не так я хотів...

— Забери руки! Забери руки!

Вона рушила до дверей, і я вже бачив, що буде далі. Уся та ненависть і сором аж хвилями котилися навколо. Я знав, що вона відкоркує пляшку вина, ба й дві, а потім розповість подрузі чи мамі, й плітки поширяться, наче інфекція.

Я заступив їй шлях, загородивши двері,— Енді, прошу,— і вона звела руку, щоб дати мені ляпаса, а я схопив її, обороняючись. Наші з'єднані руки рухалися вгору і вниз, вгору і вниз, наче божевільні партнери в танцях.

— Відпусти мне, Ніку, чи, присягаюся...

— Зостанься лише на хвилинку. Просто вислухай мене.

— Ти, забери від мене руки!

Вона наблизила до мене обличчя, наче для поцілунку. І вкусила мене. Я відскочив — і вона шугонула у двері.

Емі Елліот-Данн

Минуло п'ять днів

Можете називати мене Емі з Озарку. Я переховуюсь у «Прихистку» (хіба може бути краща назва для цього?), тож тепер сиджу тихенько, спостерігаю, як починають рухатися всі підготовлені важелі й коліщатка.

Я здихалася Ніка, але думаю про нього більше, ніж раніше. Вчора ввечері о 22:04 задзвонив мій новий телефон. (Отак-от, Ніку, ти не один, хто знає старий трюк про «таємну мобілку»). Це була компанія, яка відповідає за сигналізацію. Я, звісно ж, не відповіла, але тепер знаю, що Нік уже дістався батькового будинку. Підказка №3. Я поміняла код за два тижні до зникнення і вказала таємний номер як головний контакт. Уже уявляю Ніка з моєю підказкою в руці: він заходить до батькового будинку, запиленого і затхлого, порпається з кодом сигналізації... але час спливає, а код не підходить. Біп, біп, бі-і-іп! Його номер указаний там як запасний, якщо не відповім я (а я однозначно не відповім).

Через нього вмикається сирена, і він змушений поговорити з представником охоронної компанії, тож тепер буде на плівці у зв'язку з перебуванням у батьковому будинку після мого зникнення. А це дуже добре для плану. Він не надто складний, але цього й не потрібно. Я вже й так залишила достатньо доказів для поліції, щоб можна було відкрити справу проти Ніка: інсценування місця злочину, витерта кров, рахунки по кредитках. Усе це знайдуть навіть найнекомпетентніші копи. Ноель досить швидко вибовкає новини про мою вагітність (якщо ще цього не зробила). Цього досить, особливо коли поліція знайде Вправну Енді, яка готова відсмоктати за командою. Тож усі ці бонуси — лише додаткові «та пішов ти». Веселенькі пастки. Це круто, що я можу бути жінкою з пастками.

Шоу Еллен Еббот — теж частина мого плану. Найбільше кабельне кримінальне шоу в країні. Я обожнюю Еллен Еббот: якою заступницею і матінкою вона