Загублена - Гілліан Флінн
Я стала протилежністю Емі.
Нік Данн
Минуло вісім днів
Я тримав кубик льоду біля щоки, а за вікном підіймалося сонце. Минуло вже кілька годин, а біль від двох півкруглих вм'ятин досі не минув. Я не міг піти за Енді. Це більший ризик, ніж її гнів. Тож нарешті я їй зателефонував. Авто-відповідач.
«Стримуйся, ти мусиш стримуватися».
— Енді, мені так шкода, навіть не знаю, що робити, і не знаю, що відбувається. Прошу, пробач мені. Будь ласка.
Непотрібно було залишати те повідомлення, але потім я подумав: «Вона ж, певно, має сотні моїх голосових повідомлень». Господи милий, якщо вона вибере кілька найвульгарніших, найогидніших, найпалкіших... будь-яка жінка у будь-якому суді присяжних запроторить мене за ґрати лише за це. Одна справа — знати, що я зрадник, а інша — почути, як низьким учительським голосом описую юній студентці свій величезний твердий...
Я зашарівся під світанковим сонячним промінням. Кубик льоду розтанув.
Я сів на сходах перед будинком Го й почав телефонувати Енді що десять хвилин, але відповіді не було. Дуже хотілося спати, нерви були ні к бісу, аж тут о 6:12 під'їхала Боні. Я нічого не сказав, коли вона підійшла ближче з двома порціями кави.
— Агов, Ніку, я принесла вам кави. Просто приїхала перевірити, чи все гаразд.
— Не сумніваюся.
— Я знаю, що ви, напевне, місця собі не знаходите. Через новини про вагітність.
Вона зробила цілу виставу, додаючи подвійні вершки до моєї кави, перш ніж віддати, бо знала, що я люблю саме так.
— Що це? — здивувалася вона, вказуючи на мою щоку.
— Що ви маєте на увазі?
— Ніку, що не так з вашим обличчям? Там якийсь величезний рожевий...— вона нахилилася ближче і схопила мене за підборіддя.— Це схоже на укус.
— Це, мабуть, кропив'янка. У мене від стресу починається кропив'янка.
— Гм-м-м,— вона розколотила свою каву.— Ви ж знаєте, що я на вашому боці, правда, Ніку?
— Авжеж.
— Так і є. Правда. Якби ж ви мені довіряли! Я просто... наближаюся до точки, коли не зможу вам допомогти, якщо ви не довіритеся мені. Знаю, що це звучить дуже по-поліцейському, але це правда.
Ми сиділи в дивній напівтовариській тиші й сьорбали каву.
— Отож, я хотіла дещо розповісти вам, поки ви не почули це деінде,— радісно мовила вона.— Ми знайшли сумочку Емі.
— Що?
— Так. Грошей немає, але є її документи й мобільний. І, уявляєте, вона була в Ганнібалі. На березі річки, південніше від причалу для пароплавів. Ми вважаємо, що хтось хотів інсценувати, наче сумочку жбурнули у річку дорогою з міста, на шляху до штату Іллінойс.
«Інсценувати?»
— Вона не повністю поринула у воду. Згори біля застібки ще залишалися відбитки пальців. Ну, взагалі відбитки можуть зберігатися навіть у воді, але... якщо без наукових подробиць, то скажу так: теоретично цю сумочку, мабуть, залишили на березі, щоб її точно знайшли.
— Здається, ви розповідаєте мені це не просто так,— вирішив я.
— Знайдені нами відбитки — ваші, Ніку. І це, звісно ж, не дуже дивно, чоловіки повсякчас залазять до сумочок своїх дружин. Але все-таки...— вона розсміялася, наче їй спала на думку суперова ідея.— Маю запитати: ви ж не їздили останнім часом до Ганнібала, ні?
Вона промовила це з буденною впевненістю. У мене з'явилася перед очима картина: поліцейський GPS-трекер, захований десь під моїм авто, яке віддали якраз у день поїздки до Ганнібала.
— І чому б я мав їхати аж до Ганнібала, щоб здихатися сумочки власної дружини?
— Скажімо, ви вбили свою дружину й інсценували місце злочину в будинку, намагаючись переконати нас, що нападник був чужинцем. Але потім усвідомили, що ми почали підозрювати вас, тож вирішили підкинути докази, щоб відвести підозри. Це теорія. Але зараз дехто з наших настільки переконаний у вашій винуватості, що прийме будь-яку теорію. Тож дозвольте допомогти: ви були нещодавно у Ганнібалі?
Я похитав головою.
— Вам варто поспілкуватися з моїм адвокатом. Це Таннер Болт.
— Таннер Болт? Ніку, ви певні, що це правильний шлях? Мені здається, ми були досить чесними з вами, досить щирими. Болт, він... він — це останній засіб. До нього звертаються лише винуваті.
— Ага. Ну, я — ваш головний підозрюваний, Рондо. Я маю дбати про свої інтереси.
— Зберемося усі разом, коли він приїде, згода? Все обговоримо.
— Однозначно — такий у нас план.
— Чоловік має план,— мовила Боні.— Вже не дочекаюся.
Вона підвелася і пішла геть, але потім озвалася:
— При кропив'янці допомагає екстракт гамамелісу.
За годину подзвонили у двері: на порозі стояв Таннер Болт у ніжно-блакитному костюмі. Щось мені підказало, що це прикид для поїздок «на Південь». Він роззирався, оглядаючи авта на під'їзних доріжках, оцінюючи будинки. Цим нагадував мені Елліотів — вони теж постійно все оглядають і аналізують. Мозок без вимикача.
— Показуй,— випалив Таннер, не встиг я привітатися.— Показуй, де повітка, але не йди слідом і взагалі більше до неї не підходь. Потім розповіси все.
Ми влаштувалися за кухонним столом: я, Таннер і сонлива Го з першою філіжанкою кави. Я розклав усі підказки Емі, наче якийсь жахливий спеціаліст з карт «таро».
Таннер нахилився до мене, напруживши м'язи на шиї.
— Гаразд, Ніку, викладай факти,— заговорив він.— Твоя дружина все це зоркеструвала. Викладай факти! — він тицьнув пальцем у стіл.— Бо я не зрушу з місця, ризикуючи своїм іменем, бо маю лише неймовірну історію про підставу. Хіба що ти мене переконаєш. Хіба що це спрацює.
Я глибоко вдихнув і зібрався на думці. У мене завжди краще виходило писати, ніж говорити.
— Перш ніж почнемо,— сказав я,— ти маєш зрозуміти одну справді ключову річ щодо Емі. Вона в біса неймовірна. Її мозок настільки складний, що ніколи не працює лише на одному рівні. Вона нагадує ці нескінченні археологічні розкопки. Здається, наче досяг фінального пласту, а потім ще раз копнеш —
