Загублена - Гілліан Флінн

Батьки, звісно ж, хвилюються, але як можна їх жаліти, коли ці люди зробили мене такою, а потім покинули? Вони взагалі ніколи не цінували той факт, що заробляли гроші з мого існування, тож я мала отримувати роялті. А, висмоктавши мої гроші, ці «феміністичні» батьки дозволили Ніку загнати дочку в Міссурі, наче якусь кріпачку, якусь наречену-з-інтернету, якусь власність. Вони подарували мені клятий годинник із зозулею, щоб я пам'ятала їх там. «Спасибі за тридцять шість років служби!» Вони заслуговують думати, що я мертва, бо фактично прирекли мене на цей стан: без грошей, без домівки, без друзів. Вони теж заслуговують страждати. Якщо не можете піклуватися про мене за життя, то наче вже перетворюєте мене на мертву. Так само як і Нік, який нищив мене і відмовлявся від мене по шматочку за раз. «Ти занадто серйозна, Емі. Ти занадто правильна, Емі. Ти занадто все ускладнюєш. Ти занадто все аналізуєш. Ти вже втратила почуття гумору. Емі, ти змушуєш мене почуватися нікчемою. Емі, ти змушуєш мене почуватися поганцем». Він бездумно відтинав від мене цілі шматки: незалежність, гордість, самоповагу. Я віддавала, а він забирав. Він мене розбазарив.

Та шльондра! Він обрав ту маленьку шльондру замість мене. Він убив мою душу, що має вважатися злочином. Взагалі-то це і є злочин. Ну, принаймні так вважаю я.

Нік Данн

Минуло сім днів

Всього за кілька годин після того, як найняв Таннера, я мушу йому телефонувати — своєму новенькому адвокату — і повідомляти те, що змусить його пожалкувати про своє рішення: «Гадаю, дружина мене підставляє». Я не бачив його обличчя, але міг уявити: закочені очі, гримаса, недовіра людини, яка чує в своєму житті лише брехні.

— Ну,— після довжелезної паузи спромігся вичавити він,— я буду на місці завтра з самого ранку, і ми все з'ясуємо. Перевіримо всі факти, а тим часом не висовуйся, гаразд? Іди спати і не висовуйся.

Го послухалася його. Вона випила подвійну дозу снодійного і вклалася спати ще до одинадцятої, поки я і справді не висовувався: озлоблено скрутився на дивані калачиком. Час до часу я виходив надвір, щоб повитріщатися на повітку. Стояв, тримаючи руки на стегнах, наче перед хижаком, якого можна відігнати. Я не був певен, що це дає, але несила було втриматись. Я міг залишатися в одній позі максимум п'ять хвилин, а потім знову повертався надвір і витріщався.

Я саме повернувся у будинок, коли затарабанили у двері чорного ходу. Бісова мати! Ще й опівночі не було. Копи з'являться з парадного входу, правильно? А репортери ще не оточили будинок Го (але це питання днів, ба й годин). Я стояв у вітальні, знервований і нерішучий, аж тут постукали ще гучніше. Я навіть тихо вилаявся, спробував налаштуватися на злість замість страху. «Владнай це, Данне».

Я розчахнув двері. За ними стояла Енді. Це була клята Енді, немов з картинки, одягнена відповідно, яка ще й досі не доганяла, що допомагає запихати мою шию просто в петлю.

— Просто в петлю, Енді,— заштовхав я її всередину, а вона витріщалася на мої пальці в себе на руці.— Ти хочеш запхати мою шию просто в бісову петлю.

— Я зайшла через чорний хід,— сказала вона. Коли я подивився на неї важким поглядом, вона не вибачилася, а загартувалася до розмови. Її обличчя просто на очах кам'яніло.— Я мусила тебе побачити, Ніку. Я ж казала. Я ж казала, що маю бачити тебе чи розмовляти з тобою щодня, а сьогодні ти просто зник. Лише автовідповідач, лише автовідповідач, лише автовідповідач.

— Якщо ти не можеш додзвонитися, то це тому, що я не можу розмовляти, Енді. Господи, я був у Нью-Йорку, домовлявся з адвокатом. Він зранку приїде сюди.

— Ти найняв адвоката. То це забрало в тебе так багато часу, що не можна було зробити десятисекундний дзвінок?

Хотілося дати їй ляпаса. Я перевів подих. Слід розірвати стосунки з Енді. Не лише через попередження Таннера. Дружина таки мене знала. Вона знала, що я піду майже на будь-що, щоб уникнути конфронтації. Емі розраховувала на мою тупість, на те, що я не розриватиму цих стосунків. І зрештою піймаюсь. Я мусив усе припинити, але потрібно було зробити все ідеально. Переконати Енді, що це порядний вчинок.

— Насправді він дав мені кілька дуже важливих порад,— почав я.— Порад, які неможливо ігнорувати.

Вчора ввечері я був такий ніжний і турботливий під час обов'язкової зустрічі у нашому вдаваному форту. Я так багато всього наобіцяв, намагаючись її заспокоїти! Вона цього не чекатиме. Вона погано відреагує.

— Порад? Добре. А вони раптом не про те, що тобі не варто бути таким придурком щодо мене?

У мені почала закипати лють. Це вже нагадувало шкільну бійку. Чоловік тридцяти чотирьох років переживає найгіршу ніч його життя — і тут виникає момент «зустрінемося біля роздягальні», тільки боротися треба з розлюченою дівчиною. Я разок її струсонув, доволі сильно, на її нижню губу навіть потрапила моя слина.

— Я... Ти просто не розумієш, Енді. Це не жарт, це моє життя.

— Я просто... ти мені потрібен,— опустивши погляд, мовила вона.— Знаю, що повсякчас це повторюю, але так і є. Я так далі не можу, Ніку. Я вже не витримую. Просто не витримую.

Вона була налякана. Уявилось, як стукає поліція, а я тут з дівчиною, яку порав того ранку, коли зникла моя дружина. Тоді я сам пішов до неї, хоча не бував у тій квартирі з нашої першої ночі разом. А того ранку пішов туди, бо всю ніч просидів з пульсуючою за вухом веною, намагаючись зізнатися Емі: «Хочу розлучення. Я кохаю іншу. Ми маємо це припинити. Більше не можу вдавати, що кохаю тебе, і не можу підтримувати ту традицію святкування річниці шлюбу. Насправді це навіть гірше, ніж зрада». (Я знаю: суперечливе твердження). Але доки я збирався на силі, Емі проголосила промову про невмируще кохання (брехлива сука!), і моя рішучість наче розчинилася. Натомість я почувався невиправним зрадником і боягузом, ще й — замкнуте коло — жадав Енді, щоб почутися краще.

Та Енді вже не була антидотом для моїх нервів. Радше навпаки.

Вона й зараз чіплялася до мене, наче той реп'ях.

— Слухай, Енді,— видихнув я, не дозволяючи їй сідати і тримаючи біля дверей.— Ти