Загублена - Гілліан Флінн
Так само, як і покинутий батьківський будинок («Ти, може, винним чуєшся, що привіз мене сюди. / Зізнаюся: незатишно мені тут, та гляди: / У нас не було вибору, де будувати дім, / Ми це обрали місце і зробили його своїм»); ще кілька разів ми це робили в моєму кабінеті в коледжі («Твоєю студенткою уявляюся, / Ти — вчитель вродливий і мудрий, о боги, / Межі мого розуму розсуваються / [не кажучи вже про ноги!]»), а також одного разу в авто Енді. Ми якось після побачення з'їхали на ґрунтову дорогу біля Ганнібала, і це було набагато приємніше відтворення моєї банальної подорожі з Емі («Ти привіз мене сюди, щоб розповісти свій сюжет: / Хлопчачі пригоди, пошарпані джинси й кашкет»).
Кожна підказка вела до сховку, де я зраджував Емі. Вона використала полювання на скарби, щоб улаштувати тур по всіх моїх зрадах. Мене почало нудити, коли я уявив, як Емі стежить за нами в машині, в батьковому будинку, в Го, у клятому Ганнібалі. Спостерігає, як я пораю цю милу дівчину, а губи моєї дружини кривить огида і тріумф.
Бо вона знала, що має добряче мене покарати. А тепер, на нашій фінальній зупинці, Емі була готова продемонструвати мені свою кмітливість. Бо повітка була напакована всіма тими штуками і ґаджетами, від яких я відхрещувався перед Боні й Гілпіном. Я присягався, що не купував цього і не знав про ті картки. Безбожно дорогі ключки для гольфу теж були там, а ще годинники й ігрові приставки, дизайнерський одяг. Усе це чекало тут, на приватній ділянці моєї сестри, і здавалося, наче я заховав добро, поки жіночка не загнеться й можна буде повеселитися.
Я постукав до Го, і вона відчинила з цигаркою в зубах. Сказавши, що маю щось їй показати, я розвернувся й без жодного слова повів її до повітки.
— Глянь,— мовив я і підіпхнув її до дверей.
— А це... А це всі ті речі... з рахунків по кредитках? — голос Го звучав тонко й ошелешено. Вона прикрила рота долонею і на крок від мене відступила. Отут мені дійшло, що вона вирішила, наче я хочу зізнатися.
Ми вже ніколи не зможемо переграти ту мить. Лише за це я вже ненавидів свою дружину.
— Емі підставляє мене, Го,— сказав я.— Го, то Емі купила все це. Вона мене підставляє.
Сестра стрепенулася. Її вії кліпнули раз, двічі — й Го легенько похитала головою, наче намагаючись позбутися тієї картинки: Нік — убивця власної дружини.
— Емі хоче звинуватити мене у своєму вбивстві. Правда ж? Її остання підказка привела мене просто сюди, і ні, я не знав нічого про ці речі. Це її урочиста заява. «Дивіться на ваших екранах історію про те, як Нік потрапляє до в'язниці!»
У мене в горлянці застрягла величезна підступна бульбашка — я мав або заплакати, або розреготатися. Я розреготався.
— Ну, бо це ж так і є? Бісова мати, так і є?
«Тож починаймо просто цієї миті — / і я навчу тебе дечого потім». Це були фінальні рядки першої підказки Емі. Як я не зрозумів цього раніше?
— Якщо вона тебе підставляє, то навіщо це розкривати?
Го ще й досі витріщалася, приголомшена вмістом своєї повітки.
— Бо вона все зробила ідеально. Вона постійно потребувала підтвердження, похвали — повсякчас. Вона хоче, щоб я дізнався, що мене підставили. Не може втриматися. Інакше їй це не принесе задоволення.
— Ні,— гризучи нігтя, вирішила Го.— Тут щось іще. Щось більше. Ти тут чогось торкався?
— Ні.
— Добре. Тут постає запитання...
— Що, на її думку, я зроблю, коли все це знайду, всі ці докази проти себе, та ще й на ділянці власної сестри,— здогадавсь я.— Саме в цьому і полягає питання, бо хай що вона очікує від мене, хай до чого підбурює, я мушу вчинити навпаки. Якщо вона гадає, що я злякаюся і спробую позбутися речей, то гарантую: моя жіночка має план на цей випадок.
— Ну, ти не можеш залишити все це тут,— наполягала Го.— Так ти точно попалишся. Ти певен, що це була остання підказка? Де твій подарунок?
— Ой дідько. Ні. Він, мабуть, десь усередині.
— Не заходь туди,— мовила Го.
— Я мушу. Лише Господь знає, що вона ще підготувала.
Я сторожко зайшов до темної повітки, тримаючи руки по швах, обережно переступаючи навшпиньках, щоб не залишити слідів. Якраз позаду плазмового телевізора на величезній подарунковій коробці, загорнутій у чудовий сріблястий папір, лежав блакитний конверт Емі. Я виніс конверт разом з подарунком на тепле повітря. Річ у коробці була важка, десь під тридцять фунтів, а ще складалася з кількох частин, які рухалися з дивним брязкотом. Я поставив коробку під ногами. Го мимоволі швиденько відступила на крок. Я розпечатав конверта.
Любий Чоловіче,
Вже прийшов час зізнатися, що я знаю тебе краще, ніж тобі уявлялося. Я знаю, що інколи здається, наче ти простуєш у цьому світі одинокий, невидимий, непомітний. Але навіть на мить цьому не вір. Я пильно вивчала тебе. Я знаю, як ти вчиниш, ще до тебе. Я знаю, де ти був, і знаю, куди підеш. Для цієї річниці я організувала подорож: пливи своєю улюбленою річкою вгору, вгору, вгору! І тобі не доведеться хвилюватися за пошуки свого подарунка на річницю. Цього разу подарунок прийде до тебе сам! Тож сядь і розслабся, бо тобі КІНЕЦЬ.
— А що вгору по річці? — запитала Го.
— В'язниця,— застогнав я.
— До біса її. Відкривай коробку.
Я присів і пальцями підважив покришку коробки, наче очікуючи вибуху. Тиша. Я зазирнув усередину. На дні лежали дві дерев'яні маріонетки. Вони були схожі на подружжя. Чоловік був одягнений у
