Загублена - Гілліан Флінн

«Пункт №29: Попрощатися з Блікером». Востаннє понюхати його легкий смердючий котячий подих. Наповнити його мисочку на той раз, якщо люди про це забудуть, коли все розпочнеться.

«Пункт №33: Вибратися з бісового „доджа“».

Виконано, виконано, виконано.

Я, звісно, можу розповісти вам про все, але спочатку хочу розповісти про себе. Не про Емі зі щоденника, яка є цілковитою вигадкою (Нік казав, що я не маю здібностей до літератури, і чого я взагалі його слухала?), а про мене — Справжню Емі. Яка жінка на таке здатна? Дозвольте розповісти вам правду, щоб усе почало прояснятися.

Для початку: я взагалі не мала народитися.

Моя мати мала до мене п'ять викиднів, а ще двоє мертвонароджених дітей.

По одному щоосені, наче це була сезонна традиція, як сівозміна. Вони всі були дівчатками і всіх звали Надіями. Напевно, це була батькова ідея, його оптимістичний імпульс, його одвічна щирість. «Ми не можемо полишати надію, Мерібет». Але вони раз за разом втрачали ту надію.

Лікарі наказали моїм батькам зупинити спроби. Батьки відмовилися. Вони так просто не здаються. Мама не очікувала, що я виживу, не могла сприймати мене справжнім малюком, живою дитиною, дівчинкою, яка зможе поїхати додому. Якби все зірвалося, то я б стала восьмою Надією. Але я з'явилася на цей світ з криком: жвава і яскраво-рожева. Мої батьки були настільки ошелешені, що збагнули: вони ніколи не обговорювали, яке дати мені ім'я — ну, справжнє ім'я для реальної дитини. Вони не називали мене аж два дні, проведені в лікарні. Щоранку відчинялися двері до материної палати — і вона відчувала, як там стоїть медсестра. (Я завжди уявляла її вінтажною, одягненою у широку білу спідницю й чепчик, що нагадує тару з доставки китайської їжі). Сестра чекала, а мама питала її, навіть не підводячи погляду: «Вона ще жива»?

Коли я таки залишилася жива, батьки обрали ім'я Емі, бо це було звичайне дівоче ім'я, а ще досить популярне. Цим ім'ям назвали того року ще десь тисячу маленьких дівчаток, тож, може, боги не помітять серед них цю дрібноту. Мерібет казала, що якби мала другий шанс, то назвала би мене Лідією.

Я росла, почуваючись особливою, гордою. Була дівчинкою, яка поборола забуття і перемогла. Шансів було лише 1%, але я впоралася. Правда, у процесі зруйнувала лоно власної матері. Своєрідний передродовий марш генерала Шермана. Мерібет більше ніколи не матиме дітей. У дитинстві я була надзвичайно цим задоволена: лише я, лише я, лише я.

У дні народжень-смертей усіх Надій мама сьорбала гарячий чай, сидячи у кріслі-гойдалці з ковдрою та запевняючи, що просто «приділяє трішки часу лише собі». Ніякої мелодрами: мама занадто емоційна, щоб співати похоронні пісні, але вона ставала меланхолійною, віддаленою, а я, егоїстка, не воліла таке терпіти. Залазила мамі на коліна, чи тицяла малюнок їй у обличчя, чи згадувала про шкільний дозвіл, який потрібно негайно підписати. Батько намагався відвернути мою увагу, намагався повести мене в кіно чи підкупити солодощами. Ця хитрість не спрацьовувала. Я ніколи не давала матері ці кілька хвилин спокою.

Я завжди була краща за Надій, бо єдина вижила. Та я завжди заздрила тим сімом мертвим принцесам-танцівницям. Вони були ідеальні, не докладаючи до цього зусиль, навіть не живучи, а я застрягла тут, на землі, й щодня мушу старатися, і кожен день — це шанс бути не зовсім ідеальною. Це виснажливе життя. Я жила так аж до тридцять першого року свого існування.

А потім десь два роки все було гаразд. Завдяки Нікові.

Нік мене кохав. І кохання було з шістьма «а»: він мене коха-а-а-а-а-ав. Але він не кохав мене справжню. Нік кохав дівчину, якої не існувало. Я вдавала, як уже неодноразово робила, вдавала, що маю особистість. Не можу нічого вдіяти, це моє єство. Інші жінки регулярно змінюють свій стиль, а я змінюю особистості. Яка особа почувається гарною, яка потрібною, яка своєчасною? Думаю, таке робить більшість людей, але просто не зізнається, а може, зрештою зупиняється лише на одній особі, бо люди занадто ліниві чи тупі, щоб змінюватися.

Того вечора на вечірці у Брукліні я грала роль стильної дівчини, яку можуть уподобати такі чоловіки, як Нік: Крута Дівка. Чоловіки завжди роблять цей комплімент, хіба ні? «Вона — крута дівка». Бути Крутою Дівкою означає, що я сексуальна, розумна, весела жінка, яка обожнює футбол, покер, брудні жарти й відрижку. Ця дівчина грає у відеоігри, п'є дешеве пиво, обожнює секс утрьох й анальний секс і запихає до рота купу гот-догів і гамбургерів, наче бере участь у найбільшій на світі кулінарній оргії, та залишається при цьому худенькою, бо Круті Дівчата перш за все сексуальні. Сексуальні та все розуміють. Круті Дівки ніколи не зляться, вони всміхаються лише закохано й дозволяють своїм чоловікам робити, що заманеться. «Ну ж бо, насери на мене, байдуже, бо я Крута Дівка».

Чоловіки справді вважають, що така дівчина існує. Може, їм голову задурює те, що так багато жінок готові вдавати цю дівчину. Дуже довго Крута Дівка справді мене ображала. Я дивилась, як чоловіки — друзі, колеги, незнайомці — аж слиною сходять через цих шахрайок, а тим часом хотілося всадовити цих чоловіків і спокійно сказати: «Ти зустрічаєшся не зі звичайною жінкою, а з жінкою, що переглянула забагато фільмів, знятих соціально невпевненими чоловіками, яким до вподоби вірити, що така жінка існує і схоче їх поцілувати». Мені хочеться схопити бідолаху за комір чи портфель і сказати: «Ця сука насправді не надто любить чилі-доги, бо ніхто їх аж так не любить»! А Круті Дівки ще жалюгідніші. Вони вдають навіть не свій ідеал, а натомість ідеал усіх чоловіків. О, і якщо ти не Крута Дівка, то молю — не вір, наче твій мужчина не хоче Крутої Дівки. Це може бути просто трішки інша версія Крутої. Може, він вегетаріанець, тож Крута Дівка обожнює сейтан і жити не може без собак; чи, може, він митець-гіпстер, тож Крута Дівка — татуйована ботанка в окулярах, поведена на коміксах. Є варіації щодо зовнішності, але повір мені, він жадає Круту Дівку, яка практично повністю поділяє інтереси чоловіка і ніколи не скаржиться.

(Як дізнатися, що ти не з Крутих Дівок? Бо він каже щось типу: «Мені подобаються сильні жінки». Якщо він тобі це каже, то вже встиг трахнути іншу.