Загублена - Гілліан Флінн

— Щось я занадто перелякався,— додав я.

— Ти розумно вчинив. Серйозно.

Ще одна пауза.

— Його ж насправді звати не Таннер Болт, правда ж? — спробував я покращити настрій сестрі.

— Я чула, що це анаграма від Ратнер Толб.

— Справді?

— Ні.

Я розреготався: може, це було й невчасно, але приємно. Потім з дальнього кута кімнати до мене наблизилася та анаграма: чорний костюм у тонку світлу смужку і лаймово-зелена краватка, акуляча посмішка. Адвокат підійшов з витягнутою рукою в режимі «тисни й нападай».

— Ніку Данн, я — Таннер Болт. Ходімо зі мною, до справи.

Кабінет Таннера Болта, здавалося, обставили так, щоб це нагадувало приміщення в ексклюзивному гольф-клубі: зручні шкіряні крісла, полиці заставлені юридичними посібниками, гасовий коминок, у якому від увімкненого кондиціонера тріпоче полум'я. Присядь, пригостися сигарою, пожалійся про дружину, розкажи кілька неоднозначних жартів, тут лише ми — хлопці.

Болт навмисно вирішив не сідати за письмовий стіл. Він провів мене до столика для двох, наче ми збиралися пограти в шахи. «Ця розмова буде між нами — партнерами,— немов безмовно промовляв Болт.— Ми сядемо за нашим столиком у військовому штабі й почнемо працювати».

— Моя стандартна ставка складає сто тисяч доларів. Це, звісно ж, багато грошей. Тож хочу чітко описати свої послуги і чого чекаю від вас, згода?

Він націлив на мене свій незворушний погляд й доброзичливу посмішку й чекав, поки я кивну. Лише Таннер Болт міг спокійно змусити мене — клієнта — прилетіти до нього, а потім розповідати, який танець маю виконувати я, щоб віддати йому свої гроші.

— Я виграю процеси, пане Данн. Я виграю у програшних справах, а ваша справа досить складна, як ви незабаром переконаєтесь, і я зовсім не намагаюся набити ціну. Проблеми з грошима, складний шлюб, вагітна дружина. ЗМІ ополчилися проти вас, публіка теж.

Він перекрутив свій перстень, чекаючи на мою згоду. Я часто чув цю фразу: «В сорок років людина має обличчя, на яке заслужила». Обличчя сорокарічного Болта було добре доглянуте, практично без зморшок, приємно припухле від власного еґо.

— Більше жодних допитів без моєї присутності,— казав Болт.— Дуже шкодую, що ви на таке взагалі погоджувалися. Але навіть до того, як ми дійдемо до юридичних питань, потрібно розпочати виправляти загальне враження, бо з такими темпами варто готуватися до виходу всієї інформації: кредитки, страховка, ймовірно інсценоване місце злочину, витерта кров. Це поганенько, мій друже. І це хибне коло: копи гадають, що ви зробили це, й повідомлять про це загалу. Публіка розлютиться, вимагатиме арешту. Тож, по-перше, нам необхідно знайти альтернативного підозрюваного. По-друге, нам необхідно зберегти підтримку батьків Емі. Навіть описати не можу, як це важливо. І по-третє, нам необхідно виправити ваш імідж, бо якщо це дійде до суду, загальна думка вплине на враження присяжних. Зміна місця розгляду справи вже не має значення. Цілодобове кабельне телебачення, інтернет — цілий світ став судовою залою. Тож сподіваюся, ви усвідомлюєте, наскільки важливо почати прихиляти до себе увесь світ.

— Я теж цього хочу, повірте.

— Які у вас стосунки з батьками Емі? Ми можемо витягнути з них заяву про повну підтримку?

— Я не розмовляв з ними відтоді, як прийшло підтвердження, що Емі була вагітна.

— Є вагітна,— насупився на мене Таннер.— Є. Вона і є вагітна. Ніколи не згадуйте свою дружину в минулому часі.

— Дідько,— на секундочку я схилив лице на руки. Навіть не помітив, як бовкнув це.

— Не хвилюйтеся про це зі мною,— великодушно відмахнувся Болт.— Але не забувайте про всіх інших. Хвилюйтеся через них якнайбільше. Відтепер я не хочу, щоб ви розтуляли рота, не обдумавши своїх слів. Тож спілкування з батьками Емі ще не відновилося. Мені це не до вподоби. Я так розумію, ви намагалися з ними зв'язатися?

— Я залишив кілька повідомлень.

Болт нашкрябав щось у жовтому юридичному блокноті.

— Гаразд, вважаймо це поганими новинами. Але варто зустрітися з батьками Емі. Десь поза увагою публіки, щоб якийсь вилупок з камерою на телефоні не зміг вас зафільмувати. Ми не можемо допустити повторення епізоду з Шоною Келлі. Або можна вислати на розвідку вашу сестру. Взагалі-то так навіть краще.

— Добре.

— Ніку, ви маєте скласти для мене перелік усіх приємних речей, які ви зробили для Емі за ці роки. Романтичні вчинки, особливо за останній рік. Може, ви варили їй курячий бульйон під час хвороби чи надсилали любовні послання під час відрядження. Нічого особливого. Мене не хвилюють прикраси, ну хіба що ви разом обрали їх під час відпустки абощо. Нам потрібні справжні особисті речі, які підійдуть для сюжету романтичної комедії.

— А якщо я не герой романтичних комедій?

Таннер стис губи, а потім знову розслабився.

— Вигадайте щось, Ніку, гаразд? Ви здаєтеся добрим чоловіком. Я певен, що ви за минулий рік якось виявляли до дружини увагу.

Я взагалі не міг згадати нічого приємного за останній рік чи два. В перші роки нашого шлюбу в Нью-Йорку я безперестанку намагався задовольнити дружину. Дуже хотілося повернути ті дні ніжності, коли вона бігла до мене через парковку біля аптеки й кидалася у мої обійми, радіючи придбанню лаку до волосся. Її обличчя повсякчас було поряд з моїм, яскраві блакитні очі розширені від подиву, а рудуваті вії чіплялися за мої, ніс мені лоскотало тепло її подиху. Все це було так наївно, однак... Цілі два роки я старався щосили, а моя колишня дружина вислизала. Я старався: без злості, без сварок — постійне плазування, капітуляція, поява серіальної версії мене. «Так, люба. Ну звісно, кохана». Думки, як зробити її щасливою, метушилися, мов прудкі кролики, а з мого тіла висмоктувало всю енергію. І кожна дія, кожна спроба зустрічалася закочуванням очей і сумним коротким зітханням, яке можна витлумачити як «ти не розумієш».

Коли ми переїхали в Міссурі, мене вже все дістало. Сором викликала сама думка про себе — метушливу, нещасну згорблену жабу, на яку я перетворився. Отож відтоді я не був ні романтичним, ні навіть приязним.

— Мені також потрібен перелік осіб, які могли скривдити Емі чи могли на неї ображатися.

— Маю зізнатися, здається, на початку року Емі намагалася придбати зброю.

— А копи про це знають?

— Так.

— А ви знали?

— Ні, аж доки мені про це не розповів тип, у якого вона й хотіла придбати