Загублена - Гілліан Флінн

Я вийшов на вулицю, в темряву, а він сидів, погойдуючи ногою над водою і дивлячись на річку. Не такий замазюраний, як раніше, хоча й смердів потом.

— Тату? Що ти тут робиш? Усі хвилюються.

Він поглянув на мене карими очима, ясним поглядом, не затягнутим молочною пеленою старості. Мене б менше бентежило, якби його очі помутніли.

— Вона мене запросила,— огризнувся він.— Вона мене запросила. Це й мій будинок, я можу приходити, коли захочу.

— Ти дійшов аж сюди?

— Я можу приходити, коли захочу. Ти можеш мене ненавидіти, а от вона любить.

Я ледь не розреготався. Навіть мій батько вигадував стосунки з Емі.

Кілька фотографів на моєму газоні почали знімати. Потрібно було завести батька до будинку. Я вже уявляв статтю, яку вони могли б підготувати до цих ексклюзивних світлин: яким батьком був Білл Данн? Якого сина він виростив? Господи Боже, а якщо він знову заведе про сук... Я набрав «Комфорт-Гілл», і після деякого грошового заохочення по батька надіслали санітара. Я показово вивів батька на вулицю, лагідно провів до авто, заспокійливо бурмочучи, доки фотографи наробили вдосталь кадрів.

Мій батько. Я посміхнувся, коли він поїхав. Намагався перетворити це все на шоу гордого сина. Репортери почали питати, чи не я вбив свою дружину. Я саме підходив до будинку, як під'їхала поліцейська автівка.

Це була Боні, яка підійшла до мого будинку, розлякуючи папараці. Вона мала новини. Повідомляла їх обережно, ледь чутним голосом.

Емі була вагітна.

Моя дружина зникла з дитиною всередині. Боні пильно спостерігала, чекаючи на реакцію, щоб занотувати її до протоколу. Принаймні так я собі сказав. «Поводься відповідно, не налажай, поводься так, як поводяться інші чоловіки, коли чують такі новини».

Я опустив голову на руки і забурмотів: «Господи, Господи, Господи»,— а тим часом уявляв свою дружину на кухонній підлозі: руками вона обіймає живіт, а в голові її дірка.

Емі Елліот-Данн

26 липня 2012 року

Запис у щоденнику

Я ще ніколи не почувалася настільки живою. Ясний день і блакитне небо, пташки божеволіють від спеки, річка плескоче, а я цілковито жива. Налякана, схвильована, але жива.

Коли сьогодні прокинулася, то Ніка вже не було. Сівши у ліжку, я дивилась на стелю — спостерігала, як сонце потихеньку встеляло свій шлях золотом, слухала спів синьошийки за вікном і чекала на початок нудоти.

Моє горло стискалося й розтискалося, наче серце. Я наказала собі не блювати, а потім погнала у ванну і виблювала: жовч, тепла водичка й одна маленька горошинка. І поки мій шлунок проймали спазми, з очей текли сльози, легеням бракувало повітря, я почала здійснювати розрахунки, на які здатна лише жінка над унітазом. Я приймаю протизаплідні, але день чи два проґавила, ну бо хіба не байдуже: мені ж тридцять вісім. Я приймаю протизаплідні майже двадцять років. Усе одно навіть випадково не завагітнію.

Тести ховалися за замкненим склом. Довелося шукати зацьковану вусату жінку, щоб та відімкнула замок, і показувати потрібний тест, поки вона нетерпляче чекала. Вона передала його мені з безпристрасним поглядом і сказала: «Щасти».

Я не знала, що буде щастям: плюс чи мінус. Повернувшись додому, тричі перечитала інструкцію, тримала паличку під правильним кутом і точну кількість секунд, а потім поклала її на краєчок раковини та втекла подалі, наче то була бомба. Треба було чекати три хвилини, тож я увімкнула радіо, і, звісно ж, там співав Том Петті. Ну хіба бувають випадки, коли ви вмикаєте радіо, а там не пісні Тома Петті? Тож я проспівала всі слова з пісні «Американська дівчина», а потім тихенько подалася у ванну, наче тест — то щось таке, до чого слід підкрадатися. Моє серце калатало несамовито, а тест був позитивний.

За мить я вже бігла через літній газон, промчала вулицею й почала вибивати двері Ноель. Коли вона відчинила, я розревілася і, показавши їй тест, зарепетувала: «Я вагітна»!

Дізнався ще хтось, окрім мене, і я злякалася.

Коли я повернулася додому, в мене з'явилися дві думки.

Перша: річниця нашого шлюбу — наступного тижня. Я використаю підказки як любовні листи, а в кінці на Ніка чекатиме чудова антикварна дерев'яна колиска. Я переконаю його, що ми маємо бути разом. Як справжня родина.

Друга: якби ж я змогла дістати пістолет!

Останнім часом я починаю нервувати, коли чоловік повертається додому. Кілька тижнів тому Нік запросив мене поплавати з ним на плоту, подрейфувати за течією під блакитним небом. Я реально вхопилася руками за колону, почувши цю пропозицію, просто прикипіла до неї. Бо в уяві одразу виринула картинка, як Нік розхитує пліт. Спочатку наче грається, насміхається з моєї паніки, а потім його обличчя стає напруженим, рішучим — і ми падаємо у воду, у ту брудно-коричневу воду. Там повно патичків і піску, а Нік міцною рукою тримає мене, не пускаючи на поверхню, аж доки я не припиняю пручатися.

Просто не можу нічого з собою вдіяти. Нік одружився з молодою, заможною, вродливою жінкою, а тепер я бідна, безробітна жінка під сорок, а не під тридцять. Я вже не просто гарненька, а гарненька як на свій вік. Це правда: моя цінність знизилась. Можна переконатися з того, як Нік дивиться на мене. Але це не погляд чоловіка, який програв чесне парі. Це був погляд чоловіка, який почувається обдуреним. А вже незабаром це буде погляд чоловіка, який почувається у пастці. Нік мав можливість розлучитися зі мною до дитини. Але тепер вже не зможе, бо Хороший Хлопець Нік на таке не здатний. Він не міг допустити, щоб хто-небудь у його місті сімейних цінностей вирішив, що Нік може покинути дружину з дитиною. Він швидше залишиться і страждатиме зі мною. Страждатиме, і ображатиметься, і лютуватиме.

Я не збираюся робити аборт. На сьогодні дитинка живе у мене в животі вже шість тижнів, досягла розміру сочевиці, в неї починають рости очка, легені, вушка. Кілька годин тому я зайшла на кухню і побачила пакет з висушеними бобами, які Морін лишила для приготування улюбленого Нікового супу. Я витягнула сочевицю й поклала на столі. Вона була менша за мій мізинний ніготь — манюсінька. Я не могла залишити її на холодній поверхні, тож підняла та тримала на долоні,