Загублена - Гілліан Флінн
Емі змушувала мене вірити у те, що я надзвичайний і що я доріс до її рівня гри. Це було водночас нашим початком і погибеллю. Бо я не міг упоратися з вимогами її величності. Я почав жадати простоти й повсякденності та ненавидів себе за це, а згодом усвідомив, що карав її. Я перетворив Емі на вразливу колючу істоту. Вдавав із себе одного чоловіка, а перетворився на зовсім іншого. Ба гірше: я переконав себе, що наша трагедія повністю на її сумлінні. Я роками переконував себе, що вона саме така: куля праведної ненависті.
Дорогою додому я так довго дивився на четверту підказку, що вивчив її напам'ять. Хотілося помучити себе. Не дивно, що записки Емі були цього разу настільки інакші. Моя дружина була вагітна, хотіла почати все спочатку, повернутися до нашого сліпучого щасливого життя. Я навіть уявляв, як Емі бігає містом, щоб заховати ці записки і, наче нетерпляча школярка, чекає, поки я дійду до кінця — до оголошення про майбутню дитину. Дерево. Це має бути старовинна колиска. Я знаю свою дружину. Це має бути антикварна колиска. Хоча підказка була написана не зовсім у тоні майбутньої матері.
Уяви мене — я нечемна дівчинка, ой горечко,
Мене слід покарати, а точніше — відпорати.
Це там, де ти зберігаєш дарунки до річниці номер п'ять.
Перепрошую, якщо тобі важко зметикувать!
Якось опівдні ми гарно там відпочили,
А потім пішли веселитися, коктейль перехилили.
Біжи вже мерщій, переповнений солодких мрій,
І відчини двері до несподіваних подій.
Я вже майже був удома, коли розгадав усе. «Дарунки до річниці номер п'ять» — це щось із дерева. «Покарати» тобто відвести до повітки. Це повітка у дворі сестриного будинку. Місцина для зберігання газонокосарок і поіржавілих інструментів. Перехняблена стара будівля, наче з фільму жахів, де повільно вбивають туристів. Го ніколи туди не заходила. Після переїзду вона часто жартувала, що спалить ту розвалюху. Натомість повітка ще більше заросла бур'янами й павутинням. Ми завжди жартували, що це чудове місце, щоб закопати тіло.
Це ж неправда.
Я поїхав на інший кінець міста — моє обличчя заніміло, а руки похололи. Машина Го стояла біля будинку, але я прослизнув повз освітлене вікно вітальні й пішов крутим пагорбом униз, і вже незабаром зник з поля зору. Таємно.
Повітка стояла в дальньому кутку подвір'я, аж коло краю узлісся.
Я відчинив двері.
Ні-ні-ні-ні-ні.
Частина друга Хлопець зустрічає дівчину
Емі Елліот-Данн
Саме той день коли
Після смерті я настільки щасливіша!
Ну, формально я зникла безвісти. Вже незабаром уважатимуся загиблою. Але, якщо коротко, то просто мертвою. Минуло лише кілька годин, але я вже почуваюся краще: кінцівки розслаблені, граю мускулами. Якоїсь миті зранку я усвідомила, що моє власне обличчя здається дивним, іншим. Я глянула на Карфаген у дзеркало заднього огляду: нестерпний Карфаген уже за сорок три милі позаду, мій бундючний чоловік зависає у своєму брудному барі, поки над його сраною тупою головою на тоненькій струні від роялю висить дамоклів меч,— і тут я усвідомила, що посміхаюся. Ха! Це щось нове.
На пасажирському сидінні лежить один з багатьох переліків, які я склала за цей рік. Пляма крові ляпнула просто біля «Пункту №22: Порізатися». «Але ж Емі боїться крові»,— здивуються читачі щоденника. (О так, щоденник! Ми ще повернемося до мого геніального щоденника). Ні, я не боюся крові, ані трішечки, але увесь минулий рік переконувала всіх у протилежному. Я неодноразово казала Нікові, як боюся вигляду крові, а коли він заперечував: «Щось я не пригадую такого»,— то у відповідь чув: «Я ж тобі казала, ще й так багато разів!» Нік узагалі не звертає уваги на проблеми інших, тому просто вирішив, що це правда. Непритомність у центрі плазми була непоганим трюком. Я справді зробила це, а не просто написала. (Не дратуйтеся, ми у всьому розберемося: з правдою, з брехнею і з тим, що могло бути правдою).
«Пункт №22: Порізатися» вже довгенько був у переліку. Тепер він здійснився, і рука дуже болить. Пекельно. Потрібно добре взяти себе в руки, щоб порізатися глибше, ніж, наприклад, краєчком аркуша. Потрібно багато крові, але не настільки багато, щоб знепритомніти і за кілька годин мусити все пояснювати, бо тебе знайдуть у дитячому басейні, повному крові. Спочатку я приклала до зап'ястка ніж для паперу, але, дивлячись на сіточку вен, почувалася, наче сапер у бойовику. Переріжеш не той дротик — і каюк. Урешті-решт я порізала внутрішню частину руки вище ліктя, запхавши до рота ганчірку, щоб не верещати. Один довгий глибокий поріз. Я десять хвилин сиділа зі схрещеними ногами на кухонній підлозі, чекаючи, поки кров накрапає і сформує гарну велику калюжу. Потім затерла її так само погано, як зробив би це Нік, розтрощивши мені голову. Я хотіла, щоб наш будинок розповідав історію, з якої було б незрозуміло, де правда, а де брехня. «У вітальні інсценізація, але водночас кров замили. Це не може бути Емі!»
Тож порізати власне тіло було того варте. Та навіть за кілька годин поріз пече під рукавом, під пов'язкою. («Пункт №30: Обережно обробити рану, переконатися, що крові немає там, де її не має бути. Загорнути ніж для паперу й покласти до кишені для подальшого знищення»).
«Пункт №18: Інсценувати погром у вітальні. Перекинути оттоманку». Виконано.
«Пункт №12: Сховати першу підказку до коробочки, щоб поліція знайшла її раніше за розгубленого чоловіка». Вона має ввійти в поліцейський протокол. Я хочу, щоб Нік мусив почати полювання на скарби (його еґо змусить довести усе до кінця). Виконано.
«Пункт №32: Переодягнутися у непомітний одяг, заховати волосся під капелюхом, спустися до берега річки й іти по краю води, аж поки не дістануся кінця району». Виконати це, навіть знаючи, що Теверери — єдині наші сусіди з краєвидом на річку — будуть у церкві. Виконати
